Читати книгу - "Дівчина, що гралася з вогнем"

Він кинув погляд на тіло дочки. У світлі кишенькового ліхтаря вона була схожа на закривавлену ганчіркову ляльку. Він поставив пістолет на запобіжник, засунув його в кишеню куртки і попрямував до Рональда Нідермана, який безпорадно стояв, нічого не бачачи від сліз, із закривавленою рукою і розбитим до крові носом. Востаннє у нього текла кров з носа після чемпіонського матчу з Паоло Роберто, а зараз його понівечив удар лопатою.

— По-моєму, у мене знову зламано перенісся, — сказав він.

— Дурень, — буркнув Залаченко. — Вона ж мало не втекла.

Нідерман усе ще протирав очі. Він не відчував болю, але очі сльозилися, і він майже нічого не бачив.

— Та випрямись ти нарешті, чорт тебе забери, — презирливо похитав головою Залаченко. — І що б ти без мене робив!

Нідерман несамовито моргав. Залаченко пошкандибав до тіла дочки, що лежало на землі, і потягнув, ухопивши за комір. Підвівши тіло, він поволік його до викопаної в землі ями, яка мала стати її могилою. Яма була дуже мала, щоб вона помістилася там на повний зріст. Він підтягнув тіло так, що ноги висунулися за край ями, і відпустив. Вона впала вниз, як мішок картоплі, і залишилася лежати в скоцюрбленій позі зародка.

— Закопуй, — наказав Залаченко. — Щоб нам скоріше повернутись додому.

У напівосліплого Нідермана робота забрала досить багато часу. Зайву землю, що не помістилася в ямі, він, енергійно махаючи лопатою, розкидав навколо.

Залаченко закурив сигарету, роздивляючись результати Нідерманової роботи. Його все ще трясло, але адреналін уже почав приходити в норму. Від думки, що її більше немає, він раптом відчув полегкість. Він усе ще пам’ятав той погляд, яким вона багато років тому подивилась на нього, перш ніж кинути пакет з бензином.

Була вже дев'ята година вечора. Роззирнувшись, Залаченко кивнув. Досить швидко їм удалося відшукати в кущах Нідерманів «ЗІГ-Зауер», а потім вони повернули до будинку. Залаченко відчував незвичайне задоволення. Спочатку він зайнявся рукою Нідермана. Рана від удару лопатою виявилась дуже глибокою, і Залаченкові довелось озброїтися голкою й ниткою, щоб її зашити; цього мистецтва він ще п’ятнадцятилітнім хлопчаком навчився у військовому училищі в Новосибірську. Принаймні, знеболювання тут не потрібне, але рана могла виявитися такою серйозною, що Нідерманові довелося б звертатися з нею до лікарні. Він наклав на палець лубок і забинтував руку.

Покінчивши з цією справою, він відкоркував пляшку пива, а Нідерман пішов у ванну промивати очі.

Розділ 32

Четвер, 7 квітня

Мікаель Блумквіст прибув на Центральний вокзал Ґетеборґа о дев’ятій годині. Частину згаяного через поламку часу потяг надолужив, але прибув усе ж таки з деяким запізненням. Останню годину поїздки Мікаель обдзвонював з потяга автосалони, що здавали машини напрокат. Спочатку він хотів знайти машину в Алінгсосі, з тим щоб вийти там з потяга, але виявилося, що такої пізньої години де вже неможливо. Врешті-решт він облишив цю марну затію і замовив собі «Фольксваґен» в одному з готелів Ґетеборґа. Йому сказали, що він може забрати машину на площі Єрнторґ. Він не наважився зв’язуватися з громадським транспортом Ґетеборга з його заплутаною системою проїзних квитків, розібратися в якій здатний хіба що інженер з ракетобудування, і визнав за краще відразу ж узяти таксі.

Отримавши нарешті замовлену машину, він виявив, що в бардачку немає карти. Довелося шукати працюючу у вечірній час заправку і купувати карту там. Трохи поміркувавши, він придбав ще й кишеньковий ліхтарик, пляшку мінеральної води і стаканчик кави в дорогу, який він поставив у скляну підставку біля панелі приладів. Було вже пів на одинадцяту, коли він проїздив Партілле, прямуючи з Ґетеборга на північ, дорогою на Алінгсос.

О пів на десяту повз могилу Лісбет Саландер пробігав лис. Тварина зупинилася, тривожно озираючись на всі боки. Лис інстинктивно відчув, що тут хтось заритий, але вирішив, що зарите лежить так глибоко, що не варто і намагатися розкопувати. Краще пошукати легшу здобич.

Десь поблизу зашумів у кущах якийсь нічний звірок, і лис прислухався до шарудіння. Він ступив обережний крок, але перш ніж продовжити полювання, підняв задню лапку і, жалібно заскавулівши, помітив місце.

Зазвичай Бубланськи нікому не телефонував пізно ввечері у службових питаннях, але цього разу він не зміг с триматися. Інспектор зняв слухавку і набрав номер Соні Мудіґ.

— Пробач, що я телефоную так пізно. Ти ще не спиш?

— Ні, не турбуйся.

— Я щойно дочитав до кінця розслідування дев’яносто першого року.

— Схоже, що тобі, як і мені, було не відірватися від цього читання.

— Соню… Як ти розумієш те, що тут відбувається?

— У мене таке враження, що Гуннар Бйорк, котрий посідає видатне місце у списку клієнтів, відправив Лісбет Саландер у дурдом, коли вона спробувала захистити себе і свою матір від божевільного вбивці, якому протегувала Служба безпеки. У цьому йому допомагав, зокрема, Петер Телебор’ян, на висновок якого ми значною мірою спиралися, оцінюючи її психічне здоров’я.

— Але ж це цілком змінює все уявлення про неї!

— Це багато що пояснює.

— Соню, ти можеш заїхати по мене завтра о восьмій годині?

— Звичайно, можу.

— Ми з’їздимо в Смодаларьо і поговоримо з Гуннаром Бйорком. Я розпитав про нього. Він на лікарняному внаслідок ревматизму.

— Я з нетерпінням чекатиму зустрічі з ним.

— По-моєму, нам доведеться цілком переглянути наше уявлення про Лісбет Саландер.

Ґреґер Бекман крадькома поглянув на дружину. Еріка Берґер стояла біля вікна вітальні і дивилася на водну гладінь. У руці в неї був мобільник, і Ґреґер знав, що вона чекає дзвінка від Мікаеля Блумквіста. Вигляд у неї був такий засмучений, що він підійшов і обійняв її.

— Блумквіст дорослий хлопчик, — сказав Ґреґер. — Та якщо ти так хвилюєшся, то зателефонувала б краще до поліції.

Еріка Берґер зітхнула.

— Це треба було зробити вже кілька годин тому. Але не це мене так турбує.

— Мені слід про це знати?

Вона кивнула.

— Розкажи.

— Я приховувала від тебе. І від Мікаеля. А головне, від редакції.

— Приховувала?

Вона обернулася до чоловіка і розповіла йому, що її запросили працювати головним редактором до «Свенська морґонпостен». Ґреґер Бекман здивовано скинув бровами.

— Не розумію, чому ти про це не розповідала, — сказав він. — Це ж для тебе просто здорово! Подарунок долі!

— Напевно, тому, що я почуваю себе зрадницею.

— Мікаель зрозуміє. Для кожної людини колись настає час зробити наступний крок. І тепер цей час настав для тебе.

— Я знаю.

— Ти справді вже вирішила?

— Так, я вирішила. Але в мене забракло духу розповісти кому-небудь про це. І