Читати книгу - "Вовки Кальї. Темна вежа V"

— НАВІЩО? — Голос був крижаний. Джейк не сумнівався, що то не людський голос. Він вселяв у нього страх і позбавляв сил.

— Щоб була наука, як ви не від того, — здивовано відповів Слайтмен, наче то було очевидно. — Щоб священику була наука!

— ДУЖЕ СКОРО КАЛЛАГЕНУ БУДЕ НЕ ДО НАУКИ, — сказав голос. — ДРУГИЙ ЗДОГАД?

Коли Слайтмен знову заговорив, його голос тремтів. І Джейк хотів, щоб цей зрадник, цей сучий син дрижав до кісток. Він захищав свого сина, свою єдину дитину, але це не давало йому права…

— То могли бути карти, — сказав Слайтмен. — Я довго думав і зрозумів, що чоловік, у якого є книги, може мати й карти. Він міг дати їм карти східних місцевостей на підступах до Краю грому. Вони безсоромно заявляли, що після Кальї збираються вирушити туди. Якщо то карти й навіть якщо вони виживуть, користі з тих карт буде — кіт наплакав. Наступного року північ переміститься на схід, а за рік поміняється місцями з півднем.

Сидячи в темній запорошеній шафі, Джейк зненацька побачив Енді, який стояв поряд і слухав Слайтменів звіт. Його сині очі блимали електричним вогнем. Слайтмен цього не знав (і ніхто в Кальї не знав), але це блимання було індикатором гумору DNF-44821-V-63. Робот сміявся.

«Бо він знає, — подумав Джейк. — Знає, що в тій сумці. Ставлю коробку печива, що знає».

Але як Джейк міг бути в цьому впевнений? Чи міг він торкнутися розуму робота?

«Якщо робот може думати, — озвався в його голові стрілець. — Тоді ти можеш ці думки прочитати».

Що ж… можливо.

— Хай що в них там таке, це, по-моєму, очевидний знак того, що вони справді збираються сховати дітей у сухих річищах, — вів далі Слайтмен. — А не в тій печері.

— Ні, ні, звісно, не в тій печері, — сказав Енді. І хоч його голос був так само манірний і серйозний, Джейк міг уявити, як спалахують його сині очі. Мерехтять, як вогники. — У тій печері забагато голосів, діти злякаються! Срака-мотика!

DNF-44821-V-63, робот-вістовий. Вістовий! Слайтмена можна було звинуватити в зраді, але як можна звинувачувати Енді? Він лише виконував свою функцію, викарбувану на його грудях так, щоб увесь світ це бачив. І за весь час ніхто цього не збагнув, хоч те слово весь час було в них перед очима. О боги!

Тим часом батько Бенні й далі незворушно звітував перед Фінлі О’Тего, який перебував у місці, що називалося Алгул-Сьєнто.

— Шахта, яку він нам показував на карті двійнят Тейвері, — це «Глорія», а вона розташована за милю від Печери голосів. Але цей мерзотник хитрий. Дозволите ще один здогад?

— ТАК.

— Сухе річище, що веде до шахти «Глорія», за чверть милі від неї розгалужується на півдні. В кінці рукава є ще одна стара шахта. Називається «Червоний птах-два». Їхній дін усім розказує, що збирається ховати дітей у «Глорії», думаю, скаже те саме на зборах, які він скличе на цьому тижні, щоб попросити дозволу виступити проти Вовків. Але я вважаю, що він переховуватиме їх у «Червоному птаху», коли настане час. Виставить охорону з Сестер Орізи перед шахтою і вгорі. А цих дамочок не можна недооцінювати.

— СКІЛЬКИ ЇХ?

— Думаю, п’ять, якщо з ними буде Сейрі Адамс. Плюс ще кілька чоловіків з арбалетами. Його чорнушка теж кидає тарілку, і кажуть, добре кидає. Можливо, найкраще з них усіх. Але так чи інак, ми знаємо, де будуть діти. Ховати їх у такому місці — помилка, але він про це не здогадується. Він хоч і небезпечний, та його вигадки застарілі. Можливо, цей метод колись прислужився йому в минулому.

Авжеж. У Каньйоні Петлі з людьми Латіґо.

— Найважливіше тепер розвідати, де будуть вони самі: він, хлопчик і молодший чоловік, — коли прийдуть Вовки. Можливо, він повідомить про це на зборах. А як ні, то скаже Айзенгарту, коли збори закінчаться.

— ЧИ ОВЕРГОЛСЕРУ?

— Ні. Айзенгарт на його боці, але Оверголсер на це не піде.

— ТИ МАЄШ З’ЯСУВАТИ, ДЕ ВОНИ БУДУТЬ.

— Я знаю, — кивнув Слайтмен. — Ми з Енді дізнаємося і знову прийдемо в це нещасне місце. А опісля, клянуся Леді Орізою й Людиною-Ісусом, вважатимемо, що я свою роботу виконав. Ми можемо йти?

— Хвилиночку, сей, — сказав Енді. — Мені теж треба передати звістку.

Знову щось протяжно заверещало-засвистіло. Джейк зціпив зуби й чекав, коли це скінчиться. Нарешті Фінлі О’Теґо від’єднався.

— Вже? — спитав Слайтмен.

— Якщо у вас нема причин затримуватися, то ходімо, — відповів йому Енді.

— А тобі не здається, що тут якось усе не так, як раніше? — зненацька спитав Слайтмен, і Джейк відчув, як холоне в жилах кров.

— Ні, — сказав Енді, — але я поважаю людську інтуїцію. Інтуїція щось вам підказує, сей?

Настала пауза, що, здавалося, тривала цілу хвилину, хоча Джейк здогадувався, що насправді часу минуло менше. Він притискав голову Юка до стегна і чекав.

— Ні, — нарешті сказав Слайтмен. — Напевно, з наближенням того дня я просто стаю нервовий. Господи, швидше б усе скінчилося! Ненавиджу це все!

— Ви все правильно робите, сей. — Джейк не знав щодо Слайтмена, та особисто йому від солодкаво-співчутливого тону Енді хотілося зубами заскреготати. — Це єдино правильний вибір. Ви ж не винні, що ваш син — єдиний близнюк без пари на всю Калью Брин Стерджис, правда ж? Я знаю одну пісеньку, в якій дуже зворушливо співається саме про це. Хочете послухати?

— Заткнися! — здушеним голосом прокричав Слайтмен. — Заткнися, ти, механічний дияволе! Я продав свою душу, тобі цього мало? Ти мене ще й висміювати надумав?

— Якщо я вас образив, вибачаюся від усього свого гіпотетичного серця, — сказав Енді. — Іншими словами, благаю прощення. — Голос щирий. Кожне слово звучало щиро. Невинно. Але Джейк не сумнівався, що очі Енді зараз блимали від тихого синього сміху.

ДВАНАДЦЯТЬ

Змовники пішли. З гучномовців полилася дивна безглузда мелодія (принаймні Джейкові вона здалася безглуздою), потім запала тиша. Він чекав, що вони знайдуть його поні, повернуться, обшукають будівлю, знайдуть його, вб’ють. Він почав рахувати, долічив до ста двадцяти й, побачивши, що вони не повертаються, звівся на ноги (від надмірної дози адреналіну вони стали штивними, як у старого) та повернувся до зали керування. Якраз вчасно — побачив, як вимикаються зовні прожектори з датчиками руху. На моніторі, що показував верхівку узвишшя, Джейк помітив, що нещодавні відвідувачі Доґана саме проходили між колючими бомбами. Цього разу кактуси не поворухнулися — певно, засвоїли урок. Хлопчик спостерігав, як