Читати книгу - "Чотири сезони"

Усього-на-всього після шести років практики я звик бачити, як жінки намагаються впоратися з подвійною проблемою: не лише з тим, що вони вагітні й мусять готуватися до прибуття нової людини, але також із тим фактом (а більшість вважає цей факт неспростовним), що вони пішли долиною смертної тіні. Багато хто з них старався привести до ладу свої справи, щоб у разі, якщо вони все-таки помруть, життя чоловіків могло безперешкодно тривати далі.

Зараз не час і не місце для уроків допомоги при пологах, проте вам варто знати, що досить довго до «тих часів» сам процес народження дитини в західних країнах справді був надзвичайно небезпечним. Революція в медичних процедурах, що почалася близько тисяча дев’ятисотого року, зробила цей процес значно менш загрозливим, проте майбутнім матерям про це повідомили сміховинно мало лікарів. Бог його знає чому. Та у світлі цього чи дивно, що в пологових палатах стояв вереск, як у палаті номер дев’ять у Бельв’ю[172]. І ось ці нещасні жінки, чий час нарешті настав, переживали процес, якого їм майже не описували, а якщо й описували, то лише в найзагальніших рисах, згідно з вікторіанськими моральними настановами того часу. Ось ці жінки відчували, що двигун народження нарешті працює на повну потужність. Їх охопив благоговійний захват і зачудування, та вони миттєво витлумачили це як нестерпний біль, тож більшість відчували, що невдовзі вони здохнуть собачою смертю.

Читаючи літературу про вагітність і пологи, я відкрив для себе принцип тихих пологів та ідею методу дихання. На крики витрачаються сили, які краще зберегти на виштовхування дитини. Легені жінки перенасичуються киснем, а від перенасичення організм починає працювати в аварійному режимі: надниркові залози мчать на повній швидкості, прискорюються дихання й пульс. Це нікому не потрібно. А метод дихання був призначений для того, щоб матуся зосередилася на своїй роботі й дала раду болю, застосовуючи ресурси власного тіла.

На той час його широко практикували в Індії та Африці. В Америці його використували індіанці племен шошонів, кайова та мікмаків. Ескімоски завжди так народжували. Але, як ви вже здогадалися, більшості західних лікарів це було нецікаво. Один із моїх колег (розумний чоловік) восени тридцять першого повернув мені машинописний варіант моєї брошури про вагітність, де весь розділ про метод дихання було перекреслено червоною рискою. На полі він приписав, що, якби йому хотілося почитати про ніґерські забобони, він би пішов на ятку й купив «Химерні оповідки»!

Ну, того розділу за його порадою я з брошури не викинув, але результати застосування методу в мене були неоднорідні. В одних жінок усе проходило дуже успішно. А інші начебто й розуміли сам принцип, та, коли перейми ставали важкими й глибинними, цілковито втрачали дисципліну. У більшості цих випадків я бачив, що саму ідею піддавали сумнівам і підривали зсередини доброзичливі подруги й родички, котрі ніколи про таке не чули, а тому не вірили, що воно може допомогти.

Метод базувався на уявленні про те, що у всіх жінок процес пологів загалом протікає більш-менш однаково, хоча кожен випадок за специфікою унікальний. Є чотири етапи: перейми, потуги, народження, вихід плаценти. Під час переймів відбувається повне затвердіння м’язів живота й пахової ділянки, майбутня мати може відчувати їх початок уже на шостому місяці. Ті жінки, які носять першу дитину, відчувають щось дуже неприємне, наче спазми в кишечнику, але, як мені казали, це набагато чистіше тілесне відчуття — таке потужне, що може перерости в біль, схожий на судоми. Жінка, озброєна методом дихання, відчуваючи, що наближаються перейми, повинна була робити низку коротких ритмічних вдихів і видихів. Кожен видих мав бути коротким і різким, наче Діззі Ґілеспі на трубі грав[173].

Під час потуг, коли вже починаються більш болючі перейми, надходять через кожні чверть години, жінка дихає інакше: довгі вдихи, за якими йдуть довгі видихи. Так дихає марафонський бігун, коли переходить на фінальний відрізок дистанції. І що сильніші перейми, то довшими мають бути вдихи-видихи. У своїй брошурі я назвав це «гойданням на хвилях».

На останньому етапі нам потрібно зосередитися на тому, що я назвав «локомотивом», а інструктори методу Ламаза в наші дні звуть фазою дихання «чух-чух». Наприкінці пологи супроводжуються болем, що його найчастіше жінки описують як сильний і різучий. Мати відчуває нездоланну потребу тужитися… виштовхувати дитину. Це та точка, джентльмени, у якій наш дивовижний і страшний двигун сягає свого абсолютного крещендо. Шийка матки повністю розкрилася. Дитина починає свою коротку мандрівку пологовим каналом, і якщо зазирнути між ноги матері, можна побачити тім’ячко дитини, що пульсує всього-на-всього за кілька дюймів від зовнішнього світу. Породілля, що народжує за методом дихання, вдихає й видихає коротко, різко, не наповнюючи повітрям легені, не перенасичуючи їх киснем, а наче засапавшись — тільки цілком контрольовано. Діти так пихкають, коли граються в паротяг.

Усе це справляє цілющий вплив на організм. Породіллі не бракує кисню, її організм не працює в аварійному режимі, а сама вона лишається при повній тямі: може запитувати й відповідати на запитання, слухається вказівок. Та, звісно, ще важливіші наслідки застосування методу дихання для свідомості. Мати відчуває, що вона бере активну участь у народженні дитини, що вона в певному розумінні керує процесом. Вона почувається приборкувачкою своїх відчуттів… і болю.

Як бачите, весь цей процес цілком залежав від стану свідомості пацієнтки. Метод дихання був дуже вразливою, дуже делікатною технікою, і всі свої невдачі я можу пояснити одним. Те, у чому переконав пацієнтку лікар, легко могли звести нанівець родичі, що нажахано здіймали догори руки, коли чули про таку варварську практику.

Принаймні в цьому розумінні панна Стенсфілд була ідеальною пацієнткою. У неї не було ні друзів, ні родичів, які могли підірвати її віру в метод дихання (утім, правду кажучи, мушу додати, що навряд чи вона дозволяла комусь відмовити себе від чогось, прийнявши остаточне рішення), коли вона вже в нього повірила. А вона справді повірила.

— Це трохи нагадує самогіпноз, правда? — спитала вона, коли ми обговорювали метод уперше.

Зрадівши, я погодився.

— Саме так! Але ви не повинні думати, що це якийсь фокус, бо найтяжчої миті це може зіграти з вами злий жарт.

— Я зовсім так не думаю. Я дуже вам вдячна. Докторе Маккерон, я сумлінно вправлятимуся. — Саме для таких жінок, як вона, і винайшли метод дихання. Про те, що вправлятиметься, вона сказала правду й нічого, крім правди. Ніколи я ще не