Читати книгу - "Таємна історія"

дванадцять годин — подвиг, який приголомшив лікарів. (Я тоді був під знеболенням і дізнався про це пізніше.) Такі серйозні поранення, за їхніми словами, призводять до миттєвої смерті в більшості випадків. То от я й думаю, може, він просто не хотів помирати? Якщо так, то навіщо одразу стрілявся? Мені здається, що навіть за такого поганого розвитку подій, як в Albemarle, ми все ще могли цю ситуацію сяк-так розв’язати. Не од відчаю він це скоїв. І, мабуть, не зі страху. На нього дуже сильно тиснула ситуація з Джуліаном, він ходив як прибитий. Я б сказав, що Генрі кортіло вдатися до шляхетного жесту, який мав довести і нам, і йому самому, що ті високі холодні принципи, покладені Джуліаном в основу нашого навчання, справді можливо реалізувати. «Обов’язок, побожність, вірність, жертовність».

Я пам’ятаю відображення його обличчя в дзеркалі, коли він піднімав пістолет до голови. Захват, зосередження, тріумф — ніби стрибун у воду підбігає до краю вишки. Очі зіщулені, радісні, в очікуванні різкого входження у воду.

Я, між іншим, чимало думав про той його вираз на обличчі. Я думав про багато речей. Думав про перший раз, коли побачив березу, про останній раз, коли бачив Джуліана, про перше речення грецькою, яке вивчив: χαλεπὰ τὰ καλὰ. «Прекрасне — важке»[224].

Я таки зміг закінчити Гемпден та одержав диплом з англійської літератури. А до Брукліна поїхав із залатаними кишками, наче в гангстера («Отаке! — заявив мені мій викладач. — Та це ж фешенебельний Бруклін-Гайтс, а не “Маленька Італія” в Бенсонгерсті![225]»), де ціле літо провів, відсипаючись у шезлонгу на даху, курячи сигарети, читаючи Пруста, дивлячись сни про смерть, неробство, красу та час. Рана загоїлась, і від неї лишився шрам, ніби від опіку. Восени я повернувся до університету: сухий і розкішний вересень — ви нізащо не повірите, наскільки прекрасними були дерева того року. Прозоре небо, завалені листям гаї, і перехожі, що постійно насвистували.

Тієї осені Френсіс на навчання не повернувся. Як і двійнята. Пригода в Albemarle виглядала дуже просто: Генрі збирався накласти на себе руки, ми намагалися вирвати в нього пістолет, і під час боротьби він поранив мене й убив себе. З одного боку, вона несправедлива щодо Генрі, а з іншого — абсолютно справедлива. Хтозна-чому, але від неї на душі мені стало краще. Я уявляв себе героєм, котрий безстрашно кидається на пістолет, а не безвільним спостерігачем, що трапився на шляху кулі, яким я, по суті, був.

У день, коли поховали Генрі, Камілла забрала Чарльза у Вірджинію. За збігом обставин, це виявився той самий день, коли Генрі з Чарльзом мали свідчити в суді. Ховали в Сент-Луїсі. І на церемонії з усіх нас побував лише Френсіс. Я на той момент продовжував періодично марити в лікарні, перед моїми очима перекинутий келих вина й досі катався по килиму на тлі дубових шпалер готелю.

За кілька днів до того мене провідала мати Генрі, яка поверталася з моргу, куди їздила на впізнання рідного сина. Шкода, що я практично не пам’ятаю її відвідин. У спогадах лише красива брюнетка з очима Генрі. І вона — тільки одна з осіб, реальних та уявних, живих і мертвих, що цілодобово запливали до мене в гості й збиралися навколо койки. Джуліан. Мертвий дідусь. Байдужий Банні, що сидів та стриг собі нігті.

Вона потримала мене за руку. Я ж намагався врятувати життя її сина. У палаті ще був лікар, одна чи дві медсестри, а також Генрі, що стояв у куточку в одязі для роботи в садку.

І тільки коли я виписувався з лікарні та виявив серед своїх речей ключі від машини Генрі, то згадав, що вона мені намагалася пояснити. Розбираючи його справи, вона з’ясувала, що перед смертю він саме займався перереєстрацією свого автомобіля на моє ім’я (це напрочуд добре вписувалося в офіційну версію, мовляв, молода особа із суїцидальними намірами роздаровує майно, при цьому ніхто, навіть поліція, не спробував ототожнити цей атракціон щедрості з тим фактом, що в момент смерті Генрі боявся втратити автомобіль). Хай там як, a BMW тепер належав мені. За її словами, вона сама обрала йому цю машину в подарунок на дев’ятнадцятий день народження. Думка про те, щоб і далі бачити її чи продати, була їй нестерпна. Мені вона це намагалася розповісти, тихо плачучи на стільці біля лікарняної койки, поки Генрі блукав у тінях за її спиною, заклопотаний, не помічений медсестрами, аж надто ретельно зайнятий тим, що підправляв неохайно розставлені квіти у вазі.

Вам може видатися, що після всього пережитого ми з Френсісом та двійнятами мали б підтримувати тісний контакт багато років. Та після смерті Генрі мовби хтось раптово перерізав невидиму нитку, яка зв’язувала всіх нас. Ми поволі стали дрейфувати все далі один від одного.

Ціле літо, що я жив у Брукліні, Френсіс просидів на Мангеттені. За весь той час ми спілкувалися хіба що разів п’ять телефоном, а ще двічі бачились. Обидва рази зустрічалися в одному барі на Верхньому Іст-Сайді, безпосередньо під квартирою його матері. За його словами, він не ризикував далеко відходити від дому; натовпи його лякали; варто було відійти на два квартали, і йому здавалося, нібито будинки ось-ось почнуть валитися на нього. Френсіс нервово крутив попільничку в руках. Він ходив на прийоми до лікаря. Багато читав. Завсідники бару, по-моєму, його впізнавали.

Двійнята залишались у Вірджинії. Повністю замкнулися в домівці бабусі, відрізані від усього світу. Того літа Камілла надіслала мені три поштівки й двічі телефонувала. Уже в жовтні, коли я ходив до університету, написала, що Чарльз зав’язав з алкоголем і вже цілий місяць не бере й краплі в рота. Наступна листівка прийшла на Різдво. У лютому — привітання з днем народження, у якому не було ні слова про Чарльза, і це дуже впадало в очі. А потім тривалий час я взагалі нічого не чув від неї.

Перед самим моїм випуском ми знову налагодили зв’язок одне з одним.

— Хто б подумав, — заявив мені Френсіс, — що серед нас усіх ти станеш єдиним дипломованим спеціалістом?

Свої привітання надіслала й Камілла, а також кілька разів телефонувала. Вони обоє щось там поговорювали про те, щоб приїхати на церемонію вручення в Гемпден і подивитись, як я йтиму одержувати свій диплом, але їхні плани не здійснилися, чим вони мене не здивували.

На старших курсах я почав зустрічатись із Софі Дірболд, а в останньому