Читати книгу - "Святослав"

– Феофано! – промовив він. – Я тобі відкрию всю душу, але обіцяй, що ти на цей раз не будеш гніватись на мене.

– Імператоре! Невже ти хоч на хвилинку сумнівався?

– Тоді читай, – сказав імператор і дав їй папірець. Вона взяла записку, ступила до світильника й стала так, що він бачив найменшу цяточку на її обличчі, повільно розгладила тонкими своїми пальцями папірець, зібганий імператорською рукою, й стала читати.

Імператор стежив за її обличчям. Феофано підвела голову, – вона була надзвичайно спокійна. Никифор побачив на її обличчі посмішку.

– Так от чому, – промовила Феофано, – приходили до нас у гінекей Лев Валент і папія Михайло. Я хотіла їх вигнати, адже в мене там сьогодні гості – дві царівни з Преслави. Але потім вирішила не заважати їм робити свою негідну справу, обіцяла, – винувато додала вона, – не гніватись. Та навіщо ти, імператоре, ображаєш мене – твою Феофано? Невже ти, замість того щоб посилати етеріота Валента й нікчемного Михайла, не міг покликати мене і показати цю дурну записку?

– Прости мене, – крикнув він, – але, Феофано, я вже не знаю, кому вірити, а кому ні!

Вона ступила вперед і поклала теплу руку на його плече.

– Мій імператоре, мій василевсе, красо і гордість Візантії, – сказала вона, схиляючи голову до грудей Никифора. – Я розумію, що в тебе є безліч турбот, ти сумуєш за покійним батьком, тебе турбує війна в Болгарії, у важку цю годину захворів паракимомен Василь. Але, імператоре, чому ти забуваєш, що в тебе є Феофано, яка тебе любить і живе тільки для тебе?..

Вона дивилась йому в очі так, як може дивитись тільки мати або дитина.

– Тебе стурбувала ця записка, але ти забув, що вона ображає й мене. Озброєні люди в гінекеї! О імператоре, будь певен, Лев Валент і Михайло оглянули, обшукали там усі покої. Я не знала, хто й чому послав їх у гінекей, і прийшла скаржитись на них. Виявляється, це твій наказ…

– Прости мене, Феофано, – ще раз сказав Никифор. – Я зовсім не хотів тебе образити.

– Я вже забула про образу, – промовила вона. – Будь спокійний, імператоре, не хто-небудь, а Феофано тебе охороняє. Ти добре зробив, імператоре, – подивившись по опочивальні й на вікна, додала Феофано, – що перетворив цей палац на фортецю. Сюди ніхто не проб’ється. Босфор замкнутий на ланцюг. Твоє військо готується до походу… Ти знову сядеш на коня, знову полетиш перед легіонами! Пригадуєш, як колись ти ходив війною на агарян, стояв під Каппадокією, брав Тарс… Тоді в твоєму шатрі весь час – день і ніч – була і я…

– Це був чудовий час! – захоплено сказав імператор. – Але й зараз ти така ж прекрасна, Феофано, як і тоді. Я можу без кінця дивитись у твої очі, без кінця цілувати…

Феофано сама поцілувала його – довгим, пристрасним поцілунком.

– Ти хочеш бути зі мною цю ніч? – запитала вона.

– Тільки з тобою… Хіба ти думаєш ще кудись піти?

– Так, я мушу ще піти до гінекею й попрощатись з болгарськими царівнами. Навіжений Лев Валент так перелякав і мене, і їх. Я з ними трохи поговорю, а потім повернусь. Ти спи, імператоре. Я прийду до тебе…

– Я ждатиму тебе, василісо, найблагочестивіша і найблаженніша.

Був час, коли заступає друга зміна нічної варти. У Буколеоні вартували етеріоти. Побрязкуючи зброєю, заковані в броню, пройшли в мовчанні під командою діангелів[165] і стали біля воріт і на всіх стінах та вежах Буколеону топотерити[166]. Вони підняли щити, наставили списи, – ніхто тепер не пройшов би живим у фортецю над морем.

За стінами Буколеону лежав темний, безлюдний Константинополь. Від Перу й Галати мчав через Золотий Ріг і свистів на форумах і вулицях рвучкий, холодний вітер. З неба сипався незвичайний для півдня сніг. Негода, холод, сніг тримали мешканців у житлах. Міцно спали всі в Константинополі, міцно спав і Буколеон. І ніхто не бачив, як із однієї з кімнат гінекею вийшло кілька чоловік, минули, скрадаючись, двір і сад, з’явилися на південній стіні фортеці й піднялись східцями на дах над морем.

Там було темно. Внизу, глибоко під ними, шуміла, вирувала, котила вали роздратована, холодна Пропонтида. Хвилі з такою силою билися об підмурки палацу, ніби намагались його зруйнувати.

І дуже довго напружено прислухались на даху Буколеону люди, але нічого на морі, крім шуму валів і плескоту хвиль, не чули.

Потім до них долетів свист. Тому, хто не ждав його, він видався б серед цієї