Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

Я розслабився, бо згадав про Єлизавету Павлівну, про Моніку, а потім подумав, що цей чортів Лавессі виявився хитрішім за всіх. Бо якщо він зробить мене своїм слугою, то зможе накласти лапу і на мої гроші! Забере їх і хутір, хоч це все належить Моніці! А ще ж він може затіяти взагалі щось страшне. Наприклад, убити Моніку і Єлизавету Павлівну, щоб накласти лапу і на їхні гроші! Він же такий, він ні перед чим не зупиниться!

Я застогнав. Бо тепер, виявляється, мова йшла не лише про моє життя, але й про життя найдорожчих мені людей! Які мені стануть чужими, бо я служитиму Лавессі! Ні! Ні! Ні! Я затріпався у мотузках, якими був зв’язаний. Потім знову згадав ті саджанці. А що якби я встромив їх у суху землю? Не просто суху, а у палючу землю! Та вони б посохли, вони б не пустили коріння! Мені треба зробити власну голову отакою палючою землею, знищити слиз у мені, спалити його, отруїти, що завгодно! Вбити погань!

І я почав уявляти свою потилицю і той шматок слизу в ній. Я колупав його пальцями, вигризав зубами, різав ножем. Знищити, знищити, знищити! Заради Моніки! Заради моїх близьких! Я ненавидів той слиз, я думав тільки про потилицю. Крутився, прив’язаний, і знищував подумки слиз. Годинами. Коли моя ненависть закінчувалася, я уявляв, як професор накаже мені піти та вбити моїх дівчат, і я піду та вб’ю! І ненависть знову з’являлася, і я знову ненавидів! Годинами! Днями! Без висмички! Я навіть не спав! Лише ненависть!

А потім запалилося світло. Прийшов професор. Я побачив, що зараз перебуваю у великій кімнаті. Був прив’язаний до великого кола, що стояло, трохи нахилившись до підлоги, і неквапливо крутилося. Час від часу я опинявся головою вниз. Поруч на схожих колах крутилися кілька десятків людей. Всі голі, всі прив’язані, з заблокованими головами, всі крутились, а потім зупинилися. Лавессі почав оглядати людей. Точніше, їхні потилиці. Для цього у колах був отвір у ділянці потилиці. Щоб професору було зручніше. Він дивився, потім робив якісь позначки у журнал. Наблизився до мене.

— Іване Карповичу, що це у вас із обличчям? Ви не захворіли? — Він торкнувся мого лоба. У нього були холодні руки. — Та у вас підвищена температура! У вас хоч не запалення? Зараз!

Він пішов, потім повернувся і вставив мені градусник під руку. Стривожено оглядав мене.

— Невже якесь ускладнення? Я ж стільки зробив цих операцій, і все було добре, а тут ускладнення! Як таке може бути? — Він зайшов ззаду, почав оглядати мою потилицю. — Тут наче все нормально, рана загоюється. Паразит, щоправда, якийсь млявий, ну, це бува у перші дні, поки організм пручається. Але потім звикає і підкоряється. Паразит чудово вміє пристосовуватися до життя у чужому тілі. А що це у вас за кров на руках? Господи! Та ви роздерли свої долоні нігтями! Для чого, Іване Карповичу? Зараз я оброблю рани.

Він пішов, повернувся зі спиртом і ватою, обробив рани, потім перемотав їх бинтом. Дістав термометр.

— Нічого собі! Тридцять дев’ять! Та що з вами, Іване Карповичу? Ніхто так важко не переносив операції! Це у вас шок, чи що? Ви боїтеся? Та не бійтеся! Знаєте, для чого ви мені потрібні? Для того, щоб захопити владу! Несподівано, еге ж? — Лавессі зареготав. — Так, владу! Знаєте, Платон, такий давньогрецький мудрець, якось написав про ідеальну державу, влада у якій мала належати філософам. Саме філософи, найрозумніші люди держави, мали правити нею, віддавати накази воїнам, організовувати на роботи селян. У свій час Платону не вдалося побудувати цю ідеальну державу, бо його геніальні думки не спиралися на силу. А без сили у цьому світі ніяк. Я ж хочу повернутися до ідей Платона і побудувати ідеальну державу, де влада належатиме вченим. Так; ученим, бо наука, Іване Карповичу, це той паровоз, який везе людство у щасливе майбутнє! На жаль, у світі немає жодної держави, де влада б належала ученим. Але більшість держав, окрім найпримітивніших, радо використовують наші здобутки. Використовують не на добро, а на зло! Узяти хоча б війну, що триває. Вона стала можлива завдяки вченим, які розробили нові технічні процеси та речовини, що дало змогу виготовляти нові види зброї. І для чого? Для тупої бійні заради вдоволення комплексів меншовартості різноманітних монархів чи урядовців! Хіба для цього працювали вчені? Ні, не для цього, Іване Карповичу! Почекайте, я зараз.

Лавессі пішов і повернувся зі стільцем. Він був занадто огрядний, щоб довго стояти. Всівся біля мене.

— Вибачте, що турбую вас своїми розмовами, але нечасто мені випадає можливість поговорити з розумною людиною. Так ось, Іване Карповичу, нинішній устрій світу дуже недосконалий. І сталося так тому, що при владі або монархи, на яких вона звалилася неочікуваним даром, або популісти, які змогли захопити владу за допомогою виборів. І тим, і іншим плювати на науку, на ідеальну державу, вони хочуть лише одного: більше влади! Науку вони розглядають не як головну мету діяльності людини і людства, а як джерело сили, щоб підтримувати свою владу. Вони виділяють гроші на науку, але, по-перше, небагато, а по-друге, вони хочуть вказувати вченим напрямок досліджень. Так трапилося і зі мною! Якісь невігласи з університету намагалися примусити мене припинити досліди, мовляв, вони проти законів Бога та людини! Ну хіба не смішний аргумент у двадцятому столітті! Я вирушив ІЗ ДОПОВІДДЮ до государя. У мене були впливові друзі, які змогли домогтися аудієнції. Я розповів лише чверть того, що збирався, і государ наказав мені забиратися геть! Ви уявляєте? Мене, одного з найкращих учених імперії, він нагнав, наче якогось шахрая!

Лавессі хрипко зареготав, видно було, що та зустріч досі хвилює його.

— Бо государ нічого не зрозумів! Зовсім нічого! Щодо науки він звичайний обиватель, обиватель із короною на голові і порожнечею