Читати книгу - "Сонячна машина"

днями мружитись, потягатись, пiдставляти лице сонцю i вiтру. I сьогоднi, i завтра, i пiслязавтра, i довгий, безкраїй ряд днiв, сонячних, вiльних, просторих. Боже мiй, ну, що ж такого, що iржавiють машини, порохнявiють лабораторiї, що мишi гризуть бiблiотеки. «Тепер вiнчає сонце, а музики й танцi — у грудях. Правда?» Та, розумiється, правда!

* * *

Уже рябiє сад зеленим ряботинням, уже вишнi, яблунi, грушi повдягали бiло-рожевi вiнчальнi серпанки, вже гуде старий сотнями телеграфних стовпiв. Сонце щедро, по-материнському, повними жменями, цiлими оберемками жбурляє свої вiястi посмiшки. Савану й слiду немає, чорнi, маснi латки затяглися зеленими їжачками. Сивi, червонi, жовтi бруньки женуться однi за одними, репаються, розгортаються зеленими вушками. Кострубатий, лисий iз вихорами на висках нахаба-технiк iз сокирою в руках ходить по подвiр'ю, по саду, знову по подвiр'ю. Ех, рубнути б що-небудь! Помахати б сокиркою, щоб аж у плечах занило, розiгнати б кров — застоялася за зиму. Он рубає дрова отой трупоїд, управитель графський. Помогти хiба йому? Ач, як невмiло сокиру тримає.

Нахаба-технiк помалу, гуляючим кроком пiдходить до Ганса Штора, закушуючи в рудих вусах посмiшку вищостi. Ех, управителю, управителю, не сокиру тобi тримати, а нагайї Так для нагая часи минули, а сокирка льокайських рук не слухається.

— Ану, чоловiче, давайте я вам iпоможу. Пустiть.

Насамперед сказано «чоловiче». Потiм нахабна, фамiльярна посмiшка. По-третє, вiд цих скотiв, навiть помираючи, помiч брати гидко.

Ганс Штор мовчки велично повертається спиною до нахаби-технiка й сильно замахується сокирою. Дровиняка, спасибi їй, iз кректiнням розколюється.

Технiк знизує плечима й iде далi — не треба. Ще просити! Але рубнути що-небудь проте хочеться. А ще приємнiше б оце закасати рукава, стати бiля верстата й стругнути б сталевий брусок. Вжж, зi-i-i! А мотор: ррак, ррак, ррак! Та розчинити вiкна, та щоб небо видно було. Чудесно!

Технiк спльовує й iде на терасу. Щасливцi малярi — їхня майстерня з ними. Ач, патлачi, порозкарячували свої мольберти, начепили на пальцi дощечки з фарбочками й подумаєш, яку роботу роблять — важностi-бо, пихи, страшенної серйозностi скiльки! Стiльки ж, як у Фрiцхена й Амальхен, що позують їм.

Досадно технiковi, непокiйно, тiсно. У лiс, на поле пiти? Ну, щодня в лiс Вiзочок дiтям зробити? Ех, будь мотор, можна було б спробувати лiтачка за найновiшою системою зробити. Так де ж ти тепер мотора знайдеш! А малярi тупцюють, важно хмурять брови, наче бозна-що путнє роблять. А всього но портрети сонливих Амальхен i Фрiцхена.

Технiк спльовує в сад i лягає на канапу. А сад шумить, гуде, пострiлює бруньками, шарудить тисячами лапок, крилець, гiллячок — робота кипить, робота важна, весело-серйозна, як пики малярiв.

Доктор Рудольф одчиняє горiшнi половинки вiкон. Пальми, бiднi, недомерзлi, покалiченi пальми, вдячно похитують хвостатими головами. А померзлi квiти сухо шелестять пiд заграваннями вiтру, що прожогом влiтає крiзь вiкно й вилiтає в дверi.

Блищать, переливаються зайчиками металiчнi прилади, такi вони чистенькi, вимитi, витертi. Та що з того?

Доктор Рудольф одгрiбає лiвою рукою нолосся з чола, з ганчiркою в правiй шкандибає до вiкна й виглядає. Нi, нема нiкого в саду, тiльки Макс страшенно копає пiд вiкном, готує мiсце для квiток. Сласно вгризається лопатою у вогку шкiру землi й вириває шматок за шматкам. Вiн нiчого не вмiє робити спокiйно, поважно. Все з палом, iз зривом. Аж пiт рясними краплями стiкає по чолу до густих нахмурених брiв.

Нi, нема сьогоднi нiкого в саду! I знову доктор Рудольф iде до вимитих, вичищених, прибранях, як до танцiв, машин i приладiв. Тiсно йому, непокiйно, журно. А Макс пильно, сласно, люто копає.

Часом станс Макс одпочити, змахне рукавом пiт i скоса гляне на хвiртку в мурi. Але зовсiм уже не того, що когось чекає, а просто так собi, цiлком машинально. Нiкогiсiнько й нiчогiсiнько йому не треба, i хай йому дадуть опокiй. Хай собi десятки рiзнорiдних лицарiв крутяться зграями — йому цiлком байдуже, аби тiльки дали йому спокiй.

Ах, ну от якраз: їхня ясновельможнiсть iз двонолесом. Новенький кашкетик, кучерi розпатланi, очi в захватi. А де ж зграя лицарiв? За муром лишила пiджидати?

— Добридень, Максе! Ви копаєте?! Для чого?! Що тут буде, Максе?

А щоки пашать, очi здивовано поширенi, губи зашерхли нiжною дитячою шкуринкою, прудко, задихано то розкриваються, то стулюються.

— Тут буде мавзолей.

— Мавзолей?! Який мавзолей?! Правда? Ви серйозно? Серйознiсть Максового лиця не пiдлягає нiякому сумнiву — брови хмуро стягнутi до перенiсся, очi встромленi в землю в понурiй задумi.

— Максе, який мавзолей?

— Всiм лицарям, починаючи вiд чорно-срiбного й кiнчаючи рудо-мiдними

Труда швидко припинає двоколесо до куща й хапає грудку мокрої землi з металiчним слiдом од лопати; Макс зараз же понуро, трагiчно схрещує закоченi волосатi руки на грудях i пiдставляє всього себе пiд удари. Вiн готовий прийняти все, що прекраснiй дамi рiзнометалевих лицарiв завгодно буде з ним зробити.

— Ви — недобрий. I злий. Не хочу з вами мати дiла. Я до вас у страшно важнiй справi, а ви…

— Я готовий до всяких послуг.

— Ви готовi тiльки лежати й посвистувати. От бачите, що це таке! Га!

Труда пiдносить трошки вгору ногу й показує черевика. — Маленький, давно-давно нечищений, подряпаний, такий бiд ненький, вiн на смерть поранений- пiдошва геть-чисто вiдiрвалась, обвисла — i черевичок роззявив рота, показуючи бiлий обтягнений навколо язичок.

— Фi, фi, фi-i! Каюк. Ну, що ж, стiльки рiзнометалевих лицарiв, та не можуть полагодити одного черевичка?

— Ах, вони полагодять! Собi не вмiють. Та й не в тому рiч. Рудi! Iдiть сюди! Швидше!

— Але ж Рудi хiмiк, а не швець, дозвольте вам нагадати. I не лицар.

Труда раптом пильно мовчки дивиться на Макса i, зiтхнувши, знизує плечима.

— I я не лицар, на жаль.

— Ну, як до кого. Рудi! Я в дуже важнiй справi. Це нарештi стає вже зовсiм безглуздя; в Берлiнi живе кiлька мiльйонiв здорових ледарiв, а ми мусимо ходити в подертих черевиках. Ви подивiться… Ну? Це — остання моя пара. А ми хочемо органiзувати театр. Ну, куди ж тут театр, коли черевикiв нема, сукнi подертi, електрики нема, води нема, в театрах од канонади всi шибки повибиванi. Страшно безглуздо, нарештi. Що ж, так i будемо ми, як вiвцi, жити?

Макс iз жахом пiдiймає руку, робить круглi очi, вiдсахується назад.

— Боже мiй! Що я чую?! Рудi? Що ми чуємо?!

— Максе, ви нiчого не розумiєте.

— Цiлком iз вами згоджуюсь: нiчогiсiнько не розумiю.

— Охоче вiрю Але ви. Рудi, розумiєте! Правда?

Рудi (такий смiшний, незвичайний iз своєю каштановою борiдкою