Читати книгу - "Лазарит"

Посміюючись, граф наспівував пісеньку, складену англійськими хрестоносцями:

Ну і добре, нехай! Цей нарешті ушився!

Показав себе він надзвичайним паршивцем!

Ні, щоб решту утримати, – сам драпака.

Ще й набрід боягузів за ним утіка!..

– Мілорде Лестер! – обурено вигукнув єпископ Бове, з докором хитаючи головою в пітній камілавці. – Я змушений буду доповісти про вашу недостойну поведінку королю Річардові! Йдеться про королівську персону!

Лестер ображено поправив каптур світлої накидки й, розвернувши коня, повернувся на попереднє місце. Те ж саме зробили і його супутники. На вузькій смузі набережної це спричинило певне сум’яття, вимордуваний спекою кінь під Обрі де Рінелем запручався, і, вгамовуючи його, лицар опинився просто перед своїм родичем – маршалом де Шампером. Вільям холодно спостерігав за його зусиллями, а обличчя Обрі спотворилося гримасою неприязні та зніяковіння. І все ж, коли Обрі вже від’їжджав, маршал гукнув його:

– Мілорде Обрі! – ще й поманив до себе наказовим жестом.

Обрі покірно наблизився. Вочевидь, він боявся маршала, який знав його ганебну таємницю.

– Обрі, мені потрібно з вами поговорити, – англійською мовив де Шампер, від’їжджаючи вбік, де їхньої розмови ніхто не міг почути.

Не дивлячись на сестриного чоловіка й машинально погладжуючи гриву коневі, Вільям стежив за кораблем короля Філіпа, що вже розвертався біля Мушиної вежі.

Обрі мовчки чекав із таким виглядом, наче ось-ось віддасть Богові душу від спеки. Він згорбився, звісив голову, а його довге жовте волосся спало, приховавши лице.

– Мілорде Обрі, я нічого не розповів Джоанні, – почав маршал. – І нікому не розповів. Що було – минулося. Сподіваюся, ви зумієте стримати свої згубні схильності й не дасте мені підстав вважати, що ваше залицяння до молодого Лестера – це лише вияв дружби, яка пов’язує двох лицарів.

Обрі рвучко випростався, вгатив себе кулаком у груди і заговорив швидким напівшепотом: мовляв, він уже покаявся, виконав епітимію й тепер готовий відвагою в бою змити свої гріхи. О, ні, він більше не грішитиме та благає месіра Вільяма…

– Вам доречніше буде благати Святого Петра, коли ви опинитеся біля воріт раю, – перебив його тамплієр. – Я дав слово приховати вашу ганебну таємницю, і мені буде достатньо, якщо чоловік моєї сестри поводитиметься як благородний лицар, для котрого честь така ж свята, як і віра. Та я прошу вас уважніше ставитися до вашої дружини. Оскільки ви занадто її уникаєте…

– О ні! Це вона мене уникає. Я навіть подумав був, що ви їй розповіли…

– Годі! Не примушуйте мене повторювати. Джоанна нічого не знає, і ви мусите поводитися з нею, як порядний чоловік. Вона ваша дружина перед Богом та людьми, і ваш шлюб необхідно зберегти всупереч усьому. Будьте добрим до неї та привітним. Їй тут самотньо і стане ще самотніше, коли від неї поїдуть люди з Незербі. Їй ні на кого буде опертися, крім вас.

– А з чого ви взяли, що сакси їдуть?

Маршал відкинув із голови каптур і пильно подивився на Обрі де Рінеля. Той відвів очі.

– Хіба дружина не казала вам, що її люди тужать за Англією, і вона збирається відпустити їх додому?

Обрі зітнув плечима й зауважив: хоча вони й мало тепер спілкуються з дружиною, та, якби справді зайшлося про від’їзд саксів із Незербі, вона б неодмінно йому повідомила. Ще сьогодні вранці він спілкувався з одним із них, але він не згадав про від’їзд. Ці люди зухвалі, запальні й безмежно віддані Джоанні, натомість лорда вони відверто зневажають. Жоден із них не захоче покинути свою пані, хоч як би вони тужили за соковитими луками в околицях Незербі!

Далі Вільям уже не слухав. Він несвідомо провів поглядом іще одну велику галеру під французьким прапором, що покидала порт услід за флагманським судном. Вітер уже наповнив її вітрила, злагоджено здіймалися й опускалися весла, а за кормою на синій поверхні моря пінився кільватерний слід. За галерою, сяючи свіжо просмоленими бортами, вишиковувалися інші судна – менші за розміром.

Тепер усі, хто з обов’язку прийшов проводити короля Франції та його флотилію, могли покинути розпечену пристань. Маршал розвернув коня, продовжуючи напружено міркувати, і приєднався до магістра ордену та решти тамплієрів. Обрі де Рінель його тепер не цікавив – усе, що він міг від нього довідатися, де Шампер уже знав.

Отже, Обрі й гадки не має про від’їзд саксів. Відповідно, Джоанна або не розповіла чоловікові, що малоймовірно, або… збрехала йому, Вільямові. І якщо це так…

Непевне передчуття ворухнулося в душі маршала, а досвід навчив його зважати на це.

Учора Джоанна прийшла до нього й повідомила, що виряджає своїх саксів додому, в Англію. З нею вже була складена подорожня грамота, але, за її словами, вона випадково довідалася, що її печатки на пергаменті замало, і тому просить брата поставити під перепусткою на корабель його печатку – щоб портова варта бачила на документах знак ордену Храму й не перешкоджала. Прохання Вільям виконав. Він часто таке робив, тож не бачив причин відмовляти сестрі. Він, правда, здивувався: йому здавалося, що Джоанна дуже близька зі своїми саксами, вони їй віддані, а один із них перебуває з нею весь час. Сестра на це відповіла: її стосунки з цими людьми стали дещо напруженими після того, як вона їх тривалий час уникала, вважаючи себе заразною, і їй буде простіше, якщо вони повернуться на батьківщину. Вільям міг це зрозуміти, тож пояснення його цілком задовольнило.

Потім вони трохи побалакали про всяку всячину, і, коли Джоанна пішла, Вільям відчував щось схоже на замилування – родинні почуття досі були незвичними для нього.

Отже, сестра йому брехала. Але що ж змінилося? О, змінилася сама Джоанна! І він знову пригадав її на вчорашньому вечірньому прийомі. Сліпучо вродлива, сповнена радості, із мрійливим блиском в очах. І водночас – схожа на ситу розніжену кішку. Він нарешті зрозумів: Джоанна виглядала як жінка після вдалого любовного побачення. І хоч у нього й мало досвіду в справах кохання, але він доволі спостережливий і вміє оцінювати людей.

Навіть жартівливу канцону вона співала млосно, солодко й сяючи від щастя!

Мені радісно кохати —

Пісня стелиться лункіше!

І не варто сумувати,

Краще вже складати вірші.

Усі заздрісні обмови

Я висміюю невтомно.

І дедалі легше лине

Моя пісенька любовна![161]

Вільям розгнівано стиснув зуби. Дурна закохана гуска, її знову обвели навколо пальця!.. І зробила це та людина, яка вже колись обдурила її, скориставшись довірливістю та добротою її ніжного серця!

Він несподівано згадав, як сміливо й