Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

За годину вже Герман показав на «Вініфреда». На шхуні бракувало тепер передніх бітенгів, фок-щогли та більшої частини прови, яку висмикнули з неї власні її якорі. Вона важко гойдалася, провалювалась між хвиль, закопувалась провою у воду, і так її відносило вітром.

Залишилося ще п’ять суден, і з них тільки «Малагіні» мала мотор. Боячись, щоб їх не спіткала доля «Нугіви» або «Вініфреда», дві шхуни за прикладом «Роберти» звільнилися від якорів і помчали до проходу. «Лялечка» йшла перша, але вітер зірвав їй вітрило, і вона загинула на завітряному краї атолу біля «Мізі» й «Кактуса». Незважаючи на це, «Моана» також знялася з якоря й пішла слідом за нею, і її спіткала така сама доля.

— Непоганий мотор, — прокричав каштан Ворфілд Грифові.

Той тільки стиснув йому руку.

— Він окуплює себе! — ревів капітан у відповідь. — Вітер повертає на південь, тепер нам полегшає.

Дедалі дужчий вітер поволі й неухильно змінював напрямок, повертаючи на південь і південний захід, аж поки всі три вцілілі шхуни опинилися провою до берега. Руїни будинку Парлі підхопила хвиля, гепнула в лагуну, і вітер погнав усе те на шхуни. Проминувши «Малагіні», уламки вдарилися в «Папару», що стояла за чверть милі позаду. Команда на прові «Напари» відчайдушно кинулася риту вати шхуну, і за чверть години рештки будинку попливли далі, але забрали з собою фок-щоглу та бушприт.

Ближче до берега, з другого боку від «Малагіні», стояла «Тагаа», струнка й подібна до яхти, тільки з надзвичайно важким рангоутом. Якорі ще тримали її, але капітан, бачивши, що вітер не вщухає, наказав зрубати щогли.

— Таки непоганий мотор, — врадував свого шкіпера Гриф. — Він ще врятує нам щогли.

Капітан Ворфілд недовірливо похитав головою.

Коли вітер змінився, в лагуні хвиля швидко вляглася, зате ще дошкульніші стали океанські вали, що перехоплювалися через атол. На березі вціліло небагато дерен. Ті по

переламувало, ті повидирало з корінням. На «Малагіні» бачили, як одне дерево переломило навпіл, і верхівку, що за неї трималося троє людей, пошпурило в лагуну. Двоє виборсалися з-поміж гілля й попливли до «Тагаа». Трохи згодом, перед самим смерком, один із них стрибнув у воду з корми «Тагаа» і, дужими вимахами розтинаючи біле шумовиння, поплив до «Малагіні».

— Це Тай-Готаурі,— вирішив Гриф. — Зараз почуємо новини.

Канак ухопився за линву, вибрався на праву і поранку вав до корми. Йому дали передихнути, сяк-так прихистили під рубкою, і він розповів свою історію уривчастими фразами, а більше жестами:

— Нарій… клятий грабіжник!.. Він хоче вкрасти перли… Вбити Парлі… Один чоловік уб’є… Ніхто не знає, хто… Троє канаків, Нарій і я… П’ять бобів… бриль… Нарій каже один біб чорний… Ніхто не бачив… Убити Парлі. Нарій, клятий брехун!.. Усі боби чорні… П’ять чорних… У копровій повітці темінь… Кожен витяг чорного боба… Знявся вітрюга… Не вдалося… Всі вилізли на дерево… Нема щастя в тих перлах, я ж казав… Нема щастя…

— Де Парлі? — гукнув Гриф.

— На дереві… З ним троє канаків… Моє дерево зламалося до біса, і я поплив на шхуну.

— А де перли?

— На дереві, в Парлі. Може, Нарій ще їх добуде.

Гриф усім по черзі прокричав у вухо те, що почув від

Тай-Готуарі. Найдужче обурився капітан Ворфілд — він аж зубами скреготів.

Герман зійшов униз і приніс ліхтаря, але не встигли його підняти над рубкою, як вітер загасив світло. Краще їм повелося з компасовою лампою, яку пощастило запалити лише після тривалих спільних зусиль.

— Але ж і ніч! — проревів Гриф Малголові на вухо. — І вітер усе дужчає.

— Яка його сила?

— Сто миль на годину… чи й двісті… Не знаю. Зроду такого не бачив.

У лагуні знов ставало дедалі неспокійніше, бо досередини через атол перехлюпували з моря цілі вали. За сотні миль океан гнав хвилі назад на острів, і відплив не годен був подолати силу урагану. А коли почався приплив, то хвилі ще побільшали. Місяць і вітер наче заповзялися вивернути цілий океан на Гікігого.

Капітан Ворфілд, що час від часу заглядав до мотора, повернувся й сповістив, що механік знепритомнів.

— А мотор не можна спиняти! — додав він безпорадно.

— Гаразд! — сказав Гриф. — Несіть механіка нагору. Я його заміню.

Люк до машинного приміщення був зачинений, і попасти туди можна було тільки з рубки вузеньким проходом. У тісняві тій дух забивала спекота, випари бензину і чаду. Гриф досвідченим оком швидко оглянув мотор та решту спорядження і загасив лампу. Працював він у пітьмі і присвічував собі тільки сигарами, які смалив одну за одною, запалюючи їх у рубці. Хоч який він був урівноважений, та скоро і його нерви почали відмовляти, так тяжко було сидіти наодинці з механічною потворою, яка надсаджувалася, хлипала й стугоніла в лункій темряві. Голий до пояса, весь у мастилі й мазуті, побитий і потовчений, — бо його ненастанно кидало з боку в бік, — і геть запаморочений від мішанини з повітря та газу, що нею доводилось дихати, Гриф кілька годин поспіль пильнував мотор. Уси кого було: він то пестив його, то благословляв, то кляв усього разом і кожну його частину зокрема. Свічки почали псуватися, бензин надходив нерегулярно, а найгірше — перегрівалися циліндри. В рубці стали радитися, що робити. Метис-механік просив і благав спинити мотор хоч на півгодини, щоб він прохолов і щоб можна було налагодити циркуляцію води. Капітан Ворфілд був проти того, щоб спиняти. Метис присягався, що мотор зіпсується й однаково стане, тоді вже його не направиш. Гриф, увесь замащений і подряпаний, збуджено блискаючи очима, вилаяв їх обох і взявся сам командувати. Малголові, комірникові й Германові він звелів у рубці двічі й тричі профільтрувати бензин. У підлозі машинного приміщення прорубали дірку, один із канаків почав поливати циліндри трюмовою водою, а Гриф раз у раз додавай мастила на всі рухомі частини мотора.

— Я й гадки не мав, що ви так знаєтесь на бензині, сказав капітан Ворфілд, коли Гриф увійшов у рубку вдихнути трохи чистішого повітря.

— Я купаюся в бензині! — нестямно прокричав Гриф крізь зуби. — Глитаю його!

Не встиг він сказати, в які ще способи вживає бензин, як ту мить усіх людей у каюті разом з бензином, що його вони фільтрували, шпурнуло до передньої переділки; «Малагіні» раптом занурилась у воду. Протягом кількох хвилин люди не могли стати на ноги, вони качалися по підлозі й стукалися об стіни. Шхуну залили поспіль три величезні хвилі; вона затріщала, застогнала й затремтіла під вагою води, що