Читати книгу - "Сонячний Птах"

брязкотом війни, які перекочувалися в небі, як грім небесний. Він прийшов організованими рядами, де між людьми було досить місця, щоб надати кожному воїну простір для битви, але задній ряд важко тиснув на передній, готовий заповнити кожну прогалину в лінії, щоб створити міцний і незламний фронт.

Він прийшов незліченними рядами, тож не було кінця його наступу, і спів його війська був глибокий і незмовкний.

Він прийшов, як тінь від штормової хмари, рухаючись велично й повільно через країну, він прийшов чорний, як ніч, і численний, як трава в полі, і його спів набував щораз брутальнішого й погрозливішого тону.

Гай надів шолом і зав’язав ремінці. Він скинув шкіряний футляр із сокири з грифами і спостерігав, як Манатассі наступає мільйоном рухливих ніг, наче один величезний чорний звір, накритий білою піною головних уборів, прикрашених білим пір’ям і наконечниками списів, що виблискували на тлі чорних тіл, наче очі незліченних комах у темряві.

Гай ніколи у своєму житті не бачив видовища, яке можна було б порівняти зі спогляданням Манатассі в його повній могутності. «Це достойний ворог, із яким можна битися в останній битві, – подумав він, – бо зазнати поразки від такого ворога – не ганьба».

Манатассі неквапно проминав знаки, які Гай намалював перед своїм фронтом, щоб виміряти відстань до ворога: двісті кроків, сто п’ятдесят – і пилюка від мільйона ніг, які ступали по землі, піднялася стовпом вогненно-золотистого диму над ордою, цілком затуливши її, а потім чорні воїни нескінченним потоком виходили з її рухливих неясних обрисів.

Гай відчув, як у роті в нього геть пересохло, а кров застугоніла, пробігаючи крізь його напружене тіло. Він високо підняв сокиру з грифами й подивився ліворуч і праворуч, аби переконатися, що кожен командир лучників побачив його сигнал.

Півтораста кроків, і чорна хвиля покотилася до нього, а тон співу знову змінився, ставши неймовірно пронизливим, він проникав у кров, перетворившись у таке моторошне улюлюкання, якого Гай досі ніколи не чув. Він відчув, як волосинки на його руках і на карку настовбурчилися, а нутрощі начебто випали з його тіла.

Вони наступали, завиваючи, тупотіли ногами, дзенькали наконечниками списів об щити, хитаючи головними уборами, а Гай стояв із високо піднятою сокирою.

Сто кроків, і Гай опустив сокиру, й повітря негайно заповнилося звуками, схожими на помахи крил диких качок у темряві.

Стріли злетіли хмарою і впали на нападників густим дощем або хмарою сарани, й гарчання долинуло від чорної маси, гарчання звіра, а проте вони насувалися на летючі списи, які, здавалося, пролітали крізь них, нікого не зачіпаючи, бо прогалини у фронті наступу негайно заповнювалися, а ті, хто падав, зникали за густою масою тіл, які проходили над ними.

Легка піхота Гая розтанула перед цим навальним наступом, відступивши назад крізь важких піхотинців, які стояли за ними, й Манатассі важко навалився на фронт Гая.

Здавалося, ніщо не може зупинити його, він був надто важкий, надто широкий, глибокий і сильний. Він мусив прорватися крізь цю лінію блискучих шоломів.

Потім – і цьому важко було повірити – чорна маса перестала рухатися вперед, а нагромадилася високою купою, як затор колод під час сплаву на річці. Задні ряди, які сунули вперед, порушували бойовий простір тих, хто йшов в авангарді, перетворювали їх на ворухливу масу, кидали їх на гостряки металевого паркану, який утворював передню лінію оборони Гая.

Несподівано чорна маса відкотилася, засмоктана назад, як морська хвиля від крутого берега.

Метальники списів негайно пройшли крізь стрій важких піхотинців, щоб завдати маскимальних втрат тим, що відступали, а крики центуріонів, які лагодили лінію оборони, виразно долітали до Гая.

– Закрийте ось тут!

– Метальники списів сюди!

– Заповніть цю прогалину!

– Люди сюди! Люди сюди!

Манатассі відкотився назад, згуртувався, знову збився у високу хвилю і знову покотився вперед, ударив і важко натиснув, просунувся на один ярд відстані й знову відкотився назад, зібрався, покотився вперед, набираючи розгін і знову вдаривши з усієї сили по фронту Гая.

Опівдні Ланнон і Гай мусили відійти зі свого узвишшя, бо битва клекотіла вже під їхніми ногами. Штандарти перенесли назад.

Через годину після полудня Гай наказав останньому зі своїх резервів виступити вперед, залишивши тільки охорону храму під своїм безпосереднім керівництвом, згуртовану навколо штандартів битви. Проте чорні хвилі накочувалися на лінію його оборони в жахливому й незмінному ритмі, як океан під час землетрусу.

Гай відступав перед ними повільно, кожного разу рівно настільки, щоб привести до ладу лінію своєї оборони. Вона була тепер такою розтягнутою, що, здавалося, кожен натиск чорної людності має її прорвати, але вона досі стояла.

Та зрештою їх відтіснили до нижнього міста, вони тепер билися на вулицях, і Гай уже не міг бачити битву в цілому. Перед ним була лише вузька вулиця, в якій жменька легіонерів стримувала безперервний натиск чорних воїнів.

Уперше того дня Гай був затягнутий у битву. Невеличка група чорних чоловіків із дикими очима прорвалася крізь лінію оборони попереду нього; вони блищали від поту й жиру, їхні обличчя були розмальовані смугами з білої охри, внаслідок чого вони здавалися страховинними й нереальними.

Гай швидко їх порубав і наказав загонові охорони храму затулити прогалину, яку вони відкрили.

Він зрозумів тоді, що битва вийшла з-під контролю. Вони з Ланноном були ізольовані в колі чоловіків, які билися з ворогом, спроможні керувати своїми вояками лише там, куди долітали їхні голоси.

Із якоїсь далекої ділянки битви долинув звіриний рик тріумфу, й Ланнон схопив Гая за плече й крикнув йому у вухо:

– Думаю, вони там прорвалися.

І Гай кивнув головою.

Отже, битва закінчилася. Гай знав, що ворог тепер проникає крізь багато прогалин, які утворилися в його лінії оборони. Це був розгром. Чуда не сталося – останню битву програно.

– Відступаймо до храму? – Ланнон викрикнув запитання, і Гай знову кивнув головою.

Армії Опета більше не існувало, вона була розбита на сотні груп людей, опанованих розпачем, які притискалися плечем до плеча й спиною до спини у своїй останній битві, битві, у якій нікого не братимуть у полон, яка може закінчитися лише смертю.

Вони зібрали навколо себе охорону храму й рушили назад по вулиці твердою ходою, затуляючись щитами від ворога, наче панциром черепахи.

Тепер орди Манатассі перебували в їхньому тилу, між ними й храмом. Вони підпалили нижнє місто, й пожежа швидко поширилася. Вулиці, якими просувався Гай, були заповнені нажаханими городянами й забризканими кров’ю воїнами з диким виразом облич. Гай пробився крізь них, побудова зі щитів під назвою «черепаха»