read-books.club » Фентезі » Крістіна 📚 - Українською

Читати книгу - "Крістіна"

169
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Крістіна" автора Стівен Кінг. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 169 170 171 ... 177
Перейти на сторінку:
Той, хто за ним гнався — а ми знаємо, що хтось там був, — мусив водити не гірше за нього.

— Так, — сказав я. — Так і було.

— Я приїхав сам. Просидів тут дві години, чекаючи, поки ти прокинешся. Чекав, доки мене вчора не вигнали. Стенографістки зі мною немає, диктофона теж, і запевняю тебе, жучка на собі не приніс. Якщо ти робитимеш заяву — якщо тобі доведеться, — тоді вже буде інша розмова. Але поки що ми з тобою наодинці. Я маю знати. Бо я час від часу бачуся з дружиною Руді Джанкінса і дітьми Руді Джанкінса. Січеш?

Я замислився. І обдумував усе довго — хвилин зо п’ять, не менше. А він сидів і терпляче чекав. І зрештою я кивнув.

— Добре. Але ж ви однаково не повірите.

— Побачимо, — сказав він.

Я розтулив рота, не уявляючи, з чого почну.

— Розумієте, він був лузером. У кожній старшій школі таких є як мінімум двоє; це типу як закон державний. Боксерські груші для всіх. Деколи вони знаходять собі якусь віддушину, вчепляться за неї і тримаються щосили, і таким чином виживають. В Арні був я. Потім була Крістіна.

Я подивився на нього, і якби помітив навіть найменший проблиск недовіри в тих сірих очах, таких схожих на очі Арні, що ставало якось не по собі… ну, якби я таке щось помітив, то замкнувся б одразу й сказав йому, хай пише у своїх звітах найправдоподібніше, що зможе вигадати, а дітям Руді Джанкінса каже що завгодно, мене це не цікавить.

Але він тільки кивав і уважно на мене дивився.

— Просто хочу, щоб ви це розуміли, — сказав я, а потім до горла підкотив клубок, і я не зміг вимовити те, що мав би сказати: «Лі Кебот з’явилася пізніше».

Я набрав до рота ще трохи води й важко її проковтнув. А потім говорив дві години безперестанку.

Замовк я не на піку якоїсь особливої кульмінації, а просто в горлі пересохло й боліло від тривалої балаканини. Я не спитав, чи вірить він мені; я не спитав, чи викличе він мені санітарів із психушки і чи дасть медаль як найкращому брехуну. Бо зрозумів, що він повірив — у більшу частину моєї розповіді, адже мої деталі добре узгоджувалися з тим, що було відомо йому самому. А що він думає про решту історії — про Крістіну, Лебея і те, як минуле простягає свої лапи до теперішнього, — цього я вже не знав. І донині не знаю. Насправді ні.

Між нами залягла недовга мовчанка. Та нарешті він ляснув долонями по стегнах і підвівся.

— Що ж! — сказав він. — Тебе скоро твої прийдуть навідати, я в цьому не сумніваюся.

— Мабуть, так.

Він видобув гаманця й знайшов у ньому маленьку візитку зі своїм іменем та телефоном.

— Мене найчастіше можна знайти за цим номером або хтось перекаже інформацію. Коли знову поговориш із Лі Кебот, можеш їй розказати, що розповів мені, і попросити, хай зі мною зв’яжеться?

— Так, якщо хочете. Я скажу.

— Вона підтвердить твою історію?

— Так.

Мерсер пильно подивився на мене.

— Деннісе, я тобі от що скажу. Якщо ти обманюєш, то сам про це не знаєш.

І він пішов. Після цього я бачився з ним тільки одного разу — на потрійному похороні Арні та його батьків. Газети надрукували трагічну й химерну казку — батько помер внаслідок нещасного випадку в машині, а мати з сином загинули в аварії на Пенсильванському шосе. Пол Гарві[178] використав цей матеріал у своїй передачі.

І ніде не промайнуло жодних згадок про Крістіну й гараж Дарнелла.

Увечері до мене навідалися рідні, і на той час мені вже значно полегшало — частково, думаю, це пояснювалося тим, що я вилив душу Мерсеру (один мій викладач психології в коледжі називав таких, як він, «зацікавленим стороннім» — з такими буває найлегше розмовляти), але в основному я своїм піднесеним станом завдячував побіжному візиту доктора Ерровея в другій половині дня. Той був сердитий і балакав зі мною гнівливо — порадив наступного разу просто відпиляти кляту ногу бензопилою, так я зекономлю собі купу часу й зусиль… але також поінформував мене (думаю, не надто охоче), що особливих ушкоджень нога не зазнала. На його думку. Потім він попередив, що мої шанси пробігти Бостонський марафон не покращились, і пішов.

Тож сімейний візит став радістю, здебільшого завдяки Еллі, яка без угаву патякала про катаклізм, який неухильно на нас насувався, — її Перше Побачення. Її запросив покататися на роликах прищавий кулеголовий задрот на ім’я Брендон Герлінг. Водієм для них мав стати наш тато. Прикольно.

Мама й тато теж брали участь у розмові, але мама все кидала на батька застережні погляди: мовляв, не забувай, — і після того, як вона забрала Елейн, тато затримався.

— Що сталося? — спитав він у мене. — Лі наплела своєму батькові якихось небилиць про машини, які їздять самі, маленьких мертвих дівчаток і ще бозна-що. Він там ледь з глузду не з’їхав.

Я кивнув. І хоч який був стомлений, але не хотілося, щоб батьки Лі дали їй чортів — чи подумали, що вона бреше або здуріла. Якщо вона прикриватиме мене в розмові з Мерсером, то я прикрию її з батьками.

— Гаразд, — сказав я. — Це довга історія. Може, відправиш маму й Еллі десь посидіти? Або хай краще підуть у кіно.

— Аж так надовго?

— Так. Надовго.

Батько занепокоєно глянув на мене.

— Добре, — сказав він.

Невдовзі по тому я розповів свою історію вдруге. А тепер от — і втретє; а трійцю, як-то кажуть, Бог любить.

Спочивай у мирі, Арні.

Люблю тебе, чувак.

Епілог

Якби це була вигадана історія, я б завершив її розповіддю про те, як кульгавий лицар з гаража Дарнелла завоював свою прекрасну даму… володарку рожевого нейлонового шарфика й пихатих нордичних вилиць. Однак цього так і не сталося. Лі Кебот тепер — Лі Акерман; вона живе в Таосі, штат Нью-Мексико, одружена з працівником служби підтримки споживачів Ай-Бі-Ем. На дозвіллі вона продає товари «Емвей». У неї дві донечки, однояйцеві близнючки, тож, підозрюю, того дозвілля не так уже й багато. Я до певної міри намагаюся підтримувати з нею зв’язок, бо мої ніжні почуття до дами так ніколи й не згасли. На Різдво ми обмінюємося листівками, також я надсилаю їй листівку на день народження, бо вона ніколи не забуває про мій. Усяке таке. Бувають моменти, коли здається, що минуло набагато більше, ніж чотири роки.

Що між

1 ... 169 170 171 ... 177
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крістіна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Крістіна"