Читати книгу - "Учта для гайвороння"

Княжий син мав коштувати чималого викупу — від батька, якщо князь Серрі уцілів у битві, або від зверхника у Вирії, якщо ні. Але ніхто з залізняків не бачив, що сталося з лицарем, коли той перекинувся через облавок — мабуть, таки потонув.

— Яко бився, тако хай бенкетує у підводних палатах Потоплого Бога, — врочисто проказав Віктаріон.

Мешканці Щитових островів вважали себе за мореплавців, але море перетинали з повними страху серцями, а в битву ходили легко вбраними, боячись потонути. Молодий Серрі був інакший. «Хоробрий юнак, — подумав Віктаріон. — Майже залізного роду.»

Захоплений корабель Віктаріон віддав під провід Рагнорові Пайку, призначив тузінь людей жеглярами на нову здобич і видерся назад на власну «Залізну перемогу».

— Заберіть у бранців броню та зброю, перев’яжіть рани, — наказав він Нутові Голію. — Хто помирає — тих у море. Хто з них благатиме про милість — уріжте горлянку, і туди ж.

До таких боягузів Віктаріон не мав нічого, крім відрази; краще потонути у водах морських, ніж у власній крові.

— Хочу знати лік захоплених нами кораблів. Хочу знати, кого з лицарів та паничів ми узяли в полон. І прапори їхні теж зберіть.

Одного дня він повісить їх у своєму замку — щоб у немічній старості пригадувати ворогів, подоланих у розквіті молодих сил.

— Зробимо, — вишкірився Нут. — А перемога таки величенька!

«Еге ж, — подумки погодився Віктаріон, — велична перемога Воронячого Ока та його ворожбитів.»

Коли новина досягне Дубощиту, інші капітани знову горлатимуть ім’я його брата. Еурон звабив їх масним язиком, усміхненим оком, приохотив до своєї справи здобиччю з півсотні далеких земель: золотом та сріблом, багатими обладунками, кривими мечами з золотими руків’ями, кинджалами валірійського булату, шкурами смугастих тигрів та плямистих барсів, нефритовими мантикорами та стародавніми валірійськими сфінксами, скринями мушкату, гвоздики та шапрану, іклами коштовної кістки, рогами однорогів, зеленим та жовтим пір’ям з Літнього моря, сувоями тонких шовків та мерехтливих альтембасів… і все ж то був дешевий дріб’язок порівняно з оцим. «Тепер він подарує їм смак перемоги та здобутку, і всі капітани прихиляться до нього навік» — подумав великий керманич. Думка залишила гіркий смак на язику. «Це ж моя перемога, не його. Де був він? Байдикував у замку на Дубощиті? Спершу вкрав у мене дружину і престол, а тепер краде перемогу?»

Віктаріон Грейджой народився і виріс покірним слугою своєї родини. Змалку звик ховатися у тіні братів, у всіх справах непохитно стояв під Балоновим прапором. Коли в Балона народилися сини, Віктаріон скорився думці, що одного дня схилить коліна і перед тим з небожів, хто обійме батьків Морекамінний Престол. Але Потоплий Бог закликав Балона до підводних палат разом із синами, і тепер Віктаріон не міг називати Еурона королем без смаку жовчі у горлі.

Свіжий вітер приємно холодив обличчя; в горлянці буяла шалена спрага. Після битви Віктаріонові завжди кортіло випити вина. Він лишив Нута старшим на чардаку і пішов униз. У тісній бесіді коло стерна він знайшов свою смаглявку мокрою та охочою — напевне, битва їй теж розігріла кров. Віктаріон узяв її двічі, майже без перерви. Коли він скінчив, її грудьми, стегнами та животом розмазалася кров — його кров, від порізу в долоні. Смаглявка змила її кип’яченим оцтом.

— Придумав він непогано, гудити не буду, — казав великий керманич, поки вона стояла на колінах, пораючись. — Тепер Мандер відкритий для нас, як за старих часів.

То була річка повільна, широка, лінива, але зрадлива — з численними мілинами та водокрутами. Більшість морських суден не зважувалися запливати за Вирій, але лодії сиділи мілко і досягали угору течією аж до Лихомостя. За днів давно минулих залізяни зухвало ходили річковим шляхом, плюндруючи й беручи здобич на Мандері та його притоках… доки зеленорукі королі не озброїли рибалок на чотирьох малих острівцях коло гирла Мандера і не зробили їх своїм річковим щитом.

Відтоді промайнуло дві тисячі років, але у вартових вежах уздовж скелястих берегів сиві старці досі пильно чатували море за звичаями минулого. Помітивши лодії на виднокраї, старі запалювали сторожові вогні; тоді від скелі до скелі, від острова до острова біг тривожний заклик. «Ґвалт! Ворог! Наскочники! Розбій!» Коли рибалки й рільники бачили на високих вершинах вогні, то кидали тенета і плуги, брали до рук сокири і мечі. З замків виступали князі, а з ними — лицарі та служивий люд. Ревли бойові роги понад водами від Зеленощита до Сірощита, від Дубощита до Південь-Щита, і лодії вислизали з укритих мохом сховищ по берегах, і зблискували під сонцем весла, і поспішала берегова варта через протоки, щоб закоркувати Мандер, а наскочників на ньому вистежити й виловити на лиху долю.

Еурон вислав Торвольда Бурозуба та Рудого Весляра вгору Мандером з тузнем швидких лодій, щоб володарі Щитових островів кинулися за ними навздогін. І коли морем нарешті прибула головна залізна потуга, самі острови лишилася боронити лише жменя вояків. Залізняки накотили з вечірнім припливом, ховаючись від старечих очей у вартових вежах за сяйвом західного сонця — аж доки не стало пізно. Вітер дмухав у спину — як і впродовж усього шляху зі Старого Вику. На кораблях шепотілися, що до вітру доклали рук Еуронові чаклуни, що Вороняче Око піддобрився до Буребога кривавою жертвою. Бо як інакше насмілився б він запливти так далеко на захід замість скрадатися вздовж берегів, як велося від дідів-прадідів?

Залізяни витягли лодії на кам’янисті береги й ринули в лілові сутінки зі сталлю в руках. Дотоді на верхівках скель уже палали вогні, але майже нікого не лишилося, щоб здійняти зброю на їхній заклик. Сірощит, Зеленощит і Південь-Щит упали ще до сходу сонця. Дубощит протримався довше на пів-доби. А коли вояцтво Чотирьох Щитів покинуло погоню за Торвольдом і Рудим Веслярем та повернулося униз річкою, в гирлі Мандера на них чекав Залізний Флот.

— Все так і вийшло, як казав Еурон, — розповідав Віктаріон смаглявці, поки та перев’язувала йому рани лляним полотном. — Напевне, чаклуни наворожили.

Квелон Покір пошепки переповів йому, що Вороняче Око на своїй «Тиші» має аж трьох: чудернацьких, моторошних, але перетворених на покірних рабів.

— Щоб вигравати битви, йому досі потрібен я, — бурчав Віктаріон. — З ворожбитів, мабуть, є користь, але вороги перемагаються кров’ю та залізом.

Від оцту рана заболіла ще сильніше. Віктаріон відштовхнув жінку, стиснув кулак і