Читати книгу - "Пасажир"

У його мізках шалено завищали гальма. Гуркіт гелікоптера, бахкання штурмових гвинтівок, скрегіт смерті.

— Ти брешеш, — переходячи на «ти», сказав він. — Анаїс у в’язниці.

— У тебе задавнена інформація, синку.

Синку. Десь він уже чув цей неквапливий низький голос. Та ніяк не згадає де ж…

— Що ти вчинив з нею?

— Нічого. Поки що.

— Дай їй телефона. Мені треба з нею побалакати.

Глухий регіт. Мурчання ситого котяки.

— Вона не може розмовляти. У неї горять вуста.

— Що ти вчинив з нею, мерзотнику?!

— Виїжджай на шлях до Ла-Рошелі. Я зателефоную тобі.

— Заради Бога, хто ти?

І знову хихотіння.

— Я той, хто створив тебе.

На магістралі А10 він незабаром звернув увагу на чудернацькі зміни в атмосфері. Пориви вітру шалено гойдали авто. Дерева на узбіччі звивалися в шалених корчах. У салоні ставало дедалі тепліше. Що діється? На шосе не було нікого, крім нього.

Він увімкнув радіо.

І перші почуті слова пояснили все.

— Через наближення урагану «Ксінтія» у департаментах Приморська Шаранта, Вандея, де Севр і В’єна оголосили червоний рівень тривоги. Існує реальна загроза для життя. Можливі повені, обриви електромереж, руйнування. Сьогодні ввечері пориви вітру сягнули ста п’ятдесяти кілометрів за годину, і…

Кубела стиснув кермо. Тільки цього бракувало. Втрутилися небесні сили. Хоча з чого тут дивуватися? Ця історія від самого початку писалася під знаком богів. «Я той, хто тебе створив».

Кубела простягнув руку і перемкнувся на іншу радіостанцію.

— Його чекали, й ось він прийшов. Від 23 лютого служба «Метео-Франс» сповіщала про зону зниженого атмосферного тиску, розташовану в самісінькому осерді Атлантики і здатну обернутися ураганом. 25 лютого супутник «Евметсат» сфотографував еволюцію цієї атмосферної депресії, що дедалі поглиблювалася над морем у районі португальського архіпелагу Мадейра…

Буцім коментуючи почуте, авто знай ставало дибки і переплигувало зі смуги на смугу, здригаючись у корчах, які відразу ж гамувала невидна рука. Кубела витискав із двигуна понад двісті кілометрів за годину. Він зиркнув на індикатори панелі приладів. Його авто було дивом науки і техніки, та в руках природи воно стало іграшкою.

— Депресія здійнялася із субсахарського краю і стала позатропічним циклоном, що вибухнув 26 лютого над Канарськими островами, викликавши перші руйнування. Тепер «Ксінтія» вже шаленіє над континентом. Спека — ознака її наближення. Двадцять п’ять градусів посеред зими над Баскським узбережжям — це вже не потепління, а кінець світу!

Своїм пафосом коментатори нагадали йому євангелістів, що проголошують слова Апокаліпсису. Якщо тільки він не приписує їм тих слів і проклять, яких вони не вживали. Він був такий збуджений, що мізки його просто-таки викручували фрази, наче розпечені до білого жару шворні.

Залишалося проїхати ще двісті кілометрів, і йому здавалося, наче мчить він прямісінько в пащу якогось чудовиська. Може, ліпше зупинитися? Заховатися в готелі й дочекатися затишшя? Про це й думати годі. Тон Голосу не потребував коментарів. Хто такий убивця? Як він загарбав Анаїс у заручники? Коли вона вийшла із в’язниці? Либонь, продовжувала розслідування і запхнула носа туди, куди він їй не влазив? Яку оборудку запропонує йому вбивця? А головне, де ж він чув той Голос?

Він поминув Тур і звернув до автозаправної станції. Намет над нею трясся, насилу втримуючись на опорах. Щити повиривало. Уздовж паркувального майданчика шалено лопотіли дерева, скипаючи чорним пінявим буруном. Тільки помпи, здавалося, міцно трималися за асфальт. Йому вистачало палива, щоб дістатися до Ла-Рошелі, та хотілося відновити зв’язок із людським світом.

Та він помилився адресою. На стоянці не було жодного авта. За ще освітленими вікнами супермаркету — жодної тіні. Загальмувавши перед деренчливими шибами, він урешті розгледів кількох людей у червоних одностроях: жінки у фартухах, чоловіки в робах. Вони поспішно пакували речі.

— Ви з глузду зсунулися, якщо їздите в таку погоду? — запитала якась із жінок, коли він увійшов досередини.

— Буря застала мене в дорозі.

Вона замикала касу за прилавком.

— Ви не чули радіо? Оголосили червоний рівень тривоги.

— Доведеться їхати далі. Мені треба в Ла-Рошель.

— В Ла-Рошель? Ви не бачите, як скаженіє буревій? Уявіть собі, що коїться на узбережжі! Зараз там, либонь, усе вже затопило…

Кубела не слухав далі. Йому не потрібна Кассандра, щоб підбадьоритися. Він знову вирушив у дорогу, почуваючись міфологічним героєм, що не може опиратися фатумові.

О третій ночі він дістався до магістралі Н11. Щоб подолати чотириста п’ятдесят кілометрів од Парижа до Ла-Рошелі, йому довелося їхати шість годин. Непогано. Не встиг він зрадіти, як линув дощ. За мить злива перекреслила краєвид, немов хотіла знищити його, зітерти з лиця землі. Дощові цівки хльоскали по вікнах, стукали по капоту, ляпали зусібіч, згори і знизу.

Він не міг розгледіти вказівників. Згадав про навігатора, але як зупинити авто, знайти інструкцію і ввести дані? Усе довкруги було розмите, все пливло. Він подумав, що на світі, крім нього, певне, і людей не лишилося, аж помітив попереду чиїсь фари. Їхній вигляд заспокоїв його, проте ненадовго. Авта задкували, з’їжджали на узбіччя, мало дзиґами не крутилися. Люди згубили контроль за реальністю.

Зненацька вказівник «Ла-РОШЕЛЬ, 20 КМ» злетів, наче залізне крило, і врізався в його капот. Слава Богу, обійшлося тріщиною в шаруватому лобовому склі. У дах стукотіли гілляки й камінці. Та він уперто їхав уперед. Пітьма стала суцільним потоком уламків і друзок.

Аж попереду немов диво постало місто. На однаковій відстані замигтіли вогники. Будинки двигтіли. Дахи рипіли. Часом надвір вибігали перелякані люди. Намагалися закріпити супутникову антену, захистити шибки в авто, зачинити віконниці… Хоробро, але марно: природа брала своє.

На пасажирському сидінні задзеленчав телефон. Крізь квиління бурі Кубела насилу почув його. І відповів не з першої спроби.

— Алло?

— Ти де?

— У Ла-Рошелі.

— Чекаю тебе на базі підводних човнів у Ла-Паллісі.

Тепер Голос звучав гучно, неначе під церковним склепінням. За ним чутно було потужний настирливий гуркіт. Подих розлюченого моря.

— Що це таке?

— Бункер біля в’їзду до торговельного порту. Ти не пропустиш його.

— Я не знаю Ла-Рошелі.

— Якось упораєшся. Прямуй уздовж споруди зі східного боку. Останні двері на півночі будуть відчинені. Чекаю тебе.

Він поїхав прямо і дістався до Старого порту. Перше, що він виразно розгледів, було інформаційне табло зі світляними літерами: «ШТОРМОВЕ ПОПЕРЕДЖЕННЯ О 22-й ГОДИНІ. ПОВЕРТАЙТЕ НАЗАД». Кубела рушив бульваром, потім уздовж якоїсь гавані, певне,