Читати книгу - "Теплі історії в конвертах"

— усі слухають. Дайте людині висловитися. Якщо хтось не знає відповіді, чи погано себе почуває, або ж не має настрою до відповіді, таке теж буває, тоді правило піднятої руки. Хто порушує правило — страчуємо на жирандолі, — викладачка повела рукою в напрямку великої, розкішною люстри палацу Тишкевичів-Потоцьких. — А тепер давайте знайомитися! — з усмішкою промовила жінка.

Чотири години злетіли непомітно. Ніхто навіть не просився на перерву.

Пані Мазурек ішла додому окрилена й мотивована сьогоднішнім заняттям. їй хотілось якнайшвидше повернутися до помешкання й дібрати на завтра багато нових матеріалів. Унести новизну і прищепити любов не лише до польської, а взагалі до мов. А ще їй було цікаво, чи напишуть щось її нові студенти про сьогоднішній день і про неї в контексті першого враження. Жінці бракувало уваги.

Наступного дня чотири години знову злетіли в одну мить. Заняття закінчилося збором домашнього завдання. Вісім робіт група подала акуратно зібраними у файл. Усі все виконали. Додому пані Анна сьогодні їхала трамваєм, у передчутті цікавого вечора за читанням творів.

Здебільшого все було абстрактно-філософського спрямування. Окрім одного твору, який був тим, чого жінці бракувало.

«Пані Анно! Знаю, що граматично це звертання дуже неправильне, бо його слід розуміти як дружнє.

Не сприйміть це за неповагу. Я свідомо так вжила й зараз поясню чому. Знаю, що минуло дуже мало часу, відколи ми вперше з Вами зустрілися, але Ви вже мій взірець для наслідування. Завдяки Вашим професійним якостям, завдяки Вашому почуттю гумору й узагалі... Знаєте, яке в мене перше враження про Вас?

Ви аристократка... Ви Аристократка з великої літери. Це варто розуміти як Людина з великої літери. Аристократизм я більше зараховую до зовнішнього образу. Так-от, сьогодні я дуже уважно спостерігала за Вами. Ваша хода, Ваша зачіска, Ваші руки, Ваші кольори в одязі. Усе це наче з найкращих романів дев’ятнадцятого століття. Ні-ні, зовсім не старомодне, а навпаки — завжди модне. Що мене найбільше зачепило. Я мало Вас знаю, проте впевнена, що моє перше враження про Вас не похитнеться в часі довшого пізнання. Знаєте, оцей Ваш образ, перш ніж Ви почали щось говорити, — він показував Вас такою трохи недоступною й навіть трішечки зверхньою, та, коли Ви заговорили, я зрозуміла, що Ви — своя людина. Тому я й звертаюся до Вас «Пані Анно». Ви — справжня. Ваш аристократизм не награний. Я сміливо стверджую це. Ви мене захоплюєте. Не знаю, чи добре це, бо кажуть, що не можна створювати собі кумира, але я хочу бути схожою на Вас. Я рада, що познайомилася з Вами і з нетерпінням чекаю на наступне заняття!

З повагою ваша студентка Юля»

Цей лист глибоко зворушив пані Мазурек. «Яка чудова дитина. Шкода, що вона так мало про мене знає», — жінка підняла погляд до стелі, за якою впевнено бачила небо — воно ж завжди там, і промовила:

— Дякую! — сама не знаючи, нащо так зробила.

Після того зворушливого і щирого листа пані Анна почала більше відкривати своїм студентам не лише науку, а й власну душу.

Життя не було до неї надто прихильним. Свого часу вона дуже розчарувалася в чоловіках, так і лишилася самотньою. Довгі роки дбала про хворих батьків, яких совість не дозволяла здати до притулку, і кожного дня після роботи бігла до них. Усі казали, що вона ненормальна, позбавляє себе радостей життя. А вона не могла інакше. Вісім років тому батьки померли. Відтоді Анна Мазурек стала дуже-дуже самотньою й шукала розради в роботі, у спілкуванні зі студентами.

Місяць із новою групою злетів непомітно. Прощаючись, студенти, які прикипіли до своєї старшої наставниці та подруги, подарували їй плюшевого ведмедика і оберемок чайних троянд. Вона щиро дякувала та радила:

— Якщо раптом хтось матиме якісь запитання, прохання, проблеми або просто був у Варшаві — напишіть мені, — і начеркала на дошці імейл.

— А нормальну адресу можна? — іронічним тоном запитав Микола з Житомира.

— Пхе, нормальну адресу. Ви всі його чули? — звернула увагу групи пані Анна й водночас, задоволено усміхаючись, почала виводити домашню адресу.

Ніхто не хотів іти. Усі мовчки стояли й шукали якогось приводу відстрочити момент, коли за ними зачиняться двері палацу Тиш-кевичів-Потоцьких. Найімовірніше, вони вже ніколи не побачать своєї майже сімдесятирічної подруги, в якої душа шістнадцятирічної юнки, молодої леді. Коли двері все-таки зачинилися, Анна Ма-зурек глибоко вдихнула й чомусь згадала про Піотра Косовського. «От же ж. А я була впевнена, що він таки станцює», — жінка подивилася на плюшевого ведмедя й попрямувала до виходу. У душі була дивна суміш переживання і втрати. «Добре, що ти в мене залишився», — жінка міцно притулила до себе іграшку.

Шосте грудня — день Польського Миколая. Ранок Анни Мазурек почався із дзвінка у двері. її зачіска завжди ідеальна, тому вона, лишень приклавши руку до волосся, швидко пішла відчиняти. На порозі стояв листоноша.

— Пані професорка Мазурек?

— Так, — жінка ствердно кивнула.

— Вам... е-е-е-е... листи вам!

— А чому ви не вкинули їх до скриньки?

— Тут така справа. Вони не влазять.

— Он як. — здивувалася жінка. — Тоді давайте.

Листоноша схилився й подав жінці картонну коробку з-під взуття, в якій лежала добра сотня, а можливо, і більше листів.

— Ось. Вочевидь, у вас багато прихильників!

— Мабуть, — збентежено промовила пані Мазурек і, подякувавши листоноші, внесла листи до вітальні.

«Україна, Україна, Україна, знову Україна, Росія, Грузія, Грузія, Росія, йой.» — жінка порпалася в купі барвистих конвертів різного формату, дивилася на незнайомі марки та до болю знайомі прізвища.

Вона почала відкривати листи й читати їх один за одним, обіймаючи плюшевого ведмедика. Почуття самотності того дня розвіювалось із кожним новим конвертом: «Як добре, що на Землі є ще стільки щирих і небайдужих молодих людей...»

Олександра Орлова. Валансі пише