Читати книгу - "#Галябезголови"

— Другого такого ошийника немає.

— Невже?

— Точно вам кажу, отче! Синочок зробив. Та спершу вполював дикого кабана, власноруч шкіру зідрав, обробив і видубив, аби розкинути перед каміном у своєму заміському будинку, а з хвоста своїми руками ошийник для Мурчика зшив, бо просто хотів матері приємне зробити. Отакий турботливий у мене синочок.

Консуматенку б насторожитися! Стримати апетити, згадати, що власне життя дорожче за будь-який куш, та слова старенької про синочка, який власноруч шкіру здирає, пролетіли повз вуха послушника, бо й слухав у пів вуха. Ледь стримуючи захоплення, роздивлявся колоритну квартиру: нагадувала ілюстрацію до розповіді про славетний дворянський рід, який через усі негаразди планетарного масштабу проніс не тільки власну шляхетність, а й власні скарби, що їх передавали з покоління в покоління, бо, крім меблів з карельської берези, дивана і крісел у стилі ампір, бронзових світильників і картин на стінах, явно не совдепівських килимів і важких портьєр, чималої кількості книжок, на консолі біля великого дзеркала Юрко побачив шкатулку. А на столику — грубий гаманець. І в бабці на шиї виблискував масивний золотий ланцюжок із величеньким золотим хрестом. Вона ж віруюча! Точно!

«А як не вірити? Я сам тепер вірую!» — промайнула в голові Консуматенка істерично-захоплива думка. «У того старого вірую!» — конкретизував власну релігію.

Навернення Юрка сталося на початку лютого. Тільки-но обніс у Хмельницькому бідну квартиру своєї ж колишньої вчительки, бо взнав, що до тої навідувалися діти, які працювали у Польщі. Перевернув хату догори дриґом, знайшов 500 євро, але того Юркові здалося замало, тому прихопив старі планшет з ноутбуком, срібні ложечки, кавоварку, велике шовкове покривало, бо нове, і дві пари файних чоловічих черевиків фірми Camper, які підійшли Юркові ідеально. Замкнувся у власній хаті: носа боявся надвір висунути, та раз таки попхався на базар. Прогулятися, про новини у пацанів попитати. Типу як там наші менти? Сплять, бухають чи реально щось розслідують?

Вже майже дійшов до базару, коли побачив неподалік магазину автозапчастин брудно-зелену стару іржаву автівку з картонкою «ПРОДАМ ТІЛЬКИ ТОБІ» на лобовому склі. Всередині автівки сидів такий же старий, як автівка, дідуган, спокійнісінько і без окулярів читав собі книгу, наче тільки для того і припхав свою тарантайку під магазин — почитати у ній! Юрко усміхнувся уїдливо: от що за дебіл цей дід?! Якому такому дурному «тобі» він своє корито хоче впарити? Який йолоп взагалі на нього подивиться?! Краще би написав на лобовому склі марку своєї чортопхайки, бо єдине унікальне, що у ній можна відмітити, то іржа.

І ні, щоби йти собі далі, попхався до діда, аби в лице йому своє «фе» кинути.

— Чуєш, діду! — стукнув у скло з боку водія.

Дід поважно відклав книгу, опустив скло.

— Де ти так довго ховався, стригунець?! — спитав.

— Ви, діду, бачу, несповна розуму, — Консуматенко пішов на контакт, як у болото впав. — Який я вам стригунець?

— Ясно, не той, що кінь. Той, що чуже стриже!

— Не розумію! Це ви, діду, зараз про що? — насупився.

— Про те, дурнику, що час тобі тікати з Хмельницького! І не на своїх двох! На автівці.

— Чого це?

— Та того! Давай вже! Не стій, рухайся! Біжи і принеси оті свої п’ятсот єврів. Так і бути! Продам тобі щасливу жабку…

— Це ви, діду, так своє зелене корито називаєте? Щасливою жабкою?! А при народженні їй яке ім’я дали? Що це за тарантайка взагалі: «форд», «опель», «дача»? Її де зібрали? У Румунії чи в гаражі у Василя?!

— Дурний ти, ще й тупий! — сказав дід. — Перед тобою славетний «Остін Міні Купер Ес» тисяча дев’ятсот сімдесятого року випуску! І тобі, гімнюк ти, дуже пощастило!

— У чому?

— Що матимеш жабку! Вона удачу приносить.

— Файно брешете, діду, та не допоможе! Не куплю я ваше корито! Я ж не йолоп!

— Собаки брешуть, а я правду кажу. Хто собі жабку придбає, до того удача приліпиться і хвостом за ним ходитиме. Вестиме до кінця по тому шляху, який людина вибере.

— Аби вона удачу приносила, ви б її не продавали! — Консуматенко усміхнувся придуркувато: впіймав діда на брехні!

— Мушу продавати! — спокійно відказав дід. — Бо мене вже жабка до фіналу мого шляху привела. А вона коли місію виконає, то враз стає своєму хазяїнові тягарем, ніби вимагає: віддай мене тому, кому удача у пригоді стане, або тому, кому гірше за тебе!

— Та невже?!

— Слухай, йолопе! — розізлився дід. — Досить балачок! Біжи уже по свої єври! І пам’ятай: ти не просто суперавтівку купуєш, а ще й суперсейф, бо нікому і ніколи не спаде на думку в багажник іржавої жабки залізти.

Ох, що той дід знав?! Юрко Консуматенко тільки поскладав до багажника поцуплене у вчительки барахло, тільки сів за кермо брудно-зеленого іржавого «міні-купера», як подзвонив сусід і дружбан Карл Бергер, який, хоч і народився німцем, під час посиденьок з Юрком віддавав перевагу горілці перед пивом. Торохтів: мєнти у тебе, мєнти, і ніхто не знає, де ти є! А ти де?

— У Польщі курячі лапи перекручую на собачі консерви! — збрехав Юрко і рвонув на жабці до Києва.

І все — як по маслу. Поліція не зупиняла, у монастир прийняли одразу, хоч Юрко знав: то непроста справа — у послушники записатися. За три тижні у Божому домі встиг обслідувати келії сусідів. Тирив у них потроху, виносив з монастиря, складав до багажника щасливої жабки, яку припаркував у тихому провулку неподалік. В один із днів зідзвонився із козелецьким знайомим свого знайомого на прізвисько Гавана, і той без проблем погодився скупити не тільки все, що Юрко Консуматенко поцупив у рідному Хмельницькому, а й крам божих людей з монастиря. Казав: «Приїжджай! Усе зробимо!»

Давно Юркові так не щастило. Аби не почуватися невдячним, навіть став вечорами бурмотіти молитви: мовляв, дякую всім святим за те, що в світі є прекрасна машина «Остін Міні Купер Ес» тисяча дев’ятсот сімдесятого року випуску, яка приносить своєму хазяїнові удачу!

— І дідові дякую за те, що стрівся на моєму шляху разом із жабкою! Я її тепер до смерті нікому не продам! — затявся, наче до смерті — вічність. А — хіба?..

— Отче! — голос старенької повернув послушника до реальності. — Ви, певно, теж гарний син. Бо поганий син не