Читати книгу - "Кров на снігу"

Я зачекав, прислухаючись до тиші на тому кінці. Я прочистив горло:

— …у таку трагічну для них мить, та ще й так близько до Різдва.

— Я бачу, вони зробили заявку на відвідування крипти завтра між восьмою і дев’ятою вечора.

— Дякую, — сказав я. — Але в такому разі я боюся, що не встигну. Ви, може, навіть не переказуйте їм, що я думав приїхати особисто. Нехай я тоді пошукаю інший спосіб доставити їм вінок.

— Як бажаєте.

— Дякую за вашу допомогу.

Я пішов у бік Юнгсторґет. Сьогодні в Опера-пасажі ніхто не стояв. Якщо той чоловік напередодні був людиною Гофмана, він побачив те, що хотів побачити.

Молодик не пустив мене за прилавок. Сказав, що у Рибалки зараз якась зустріч. Я бачив тіні, що рухалися за склом в обертових дверях. Тоді одна з тіней підвелась і вийшла через задні двері так само, як я зробив напередодні.

— Ти можеш пройти, — сказав молодик.

— Вибачай, — сказав Рибалка. — Людей хвилює не тільки риба до Різдва.

Мабуть, я наморщив ніс від сильного запаху, бо він враз розсміявся.

— Що, голубе, не подобається тобі, як скат пахне? — кивнув він у бік частково вже філетованої риби на робочому столі позаду нас. — Знаєш, доставка наркоти в одній вантажівці з вантажем скату спрацьовує бездоганно. У спеціально навчених собак не залишається жодного шансу винюхати. До речі, на відміну від багатьох людей, я люблю робити рибні тюфтельки зі ската. Покуштуй.

Він кивнув у бік миски на тахльованому дерев’яному столі між нами. Світло-сірого кольору рибні тюфтельки плавали в каламутній рідині.

— То як посуваються справи з тим аспектом бізнесу? — запитав я, вдаючи, нібито не почув його запрошення почастуватись.

— З попитом усе гаразд, але росіяни стають жадібними. З ними простіше буде домовитись, коли вони більше не зможуть нацьковувати нас із Гофманом один на одного.

— Гофман знає, що ми з тобою мали цю розмову.

— Він не дурний.

— Ні. Саме тому він дбає цими днями про свою охорону. Ми не можемо просто піти і прибрати його. Нам знадобиться трохи уяви.

— Це твоя проблема, — сказав Рибалка.

— Нам треба проникнути всередину.

— Так само твоя проблема.

— Сьогодні в газетах написали про смерть Гофмана-молодшого. Похорон післязавтра.

— То що?

— Ось де ми можемо упорати Гофмана.

— Похорон? Занадто людно, — покачав головою Рибалка. — У хитавицю і швартуватись важче, а відчалювати й геть безглуздо.

— Не на похороні. Напередодні увечері. У крипті.

— Поясни.

Я пояснив. Він похитав головою. Я став пояснювати детальніше. Він іще завзятіше захитав головою. Я підніс руку і загомонів натхненно. Він так само трусив головою, але тепер іще й посміхався.

— Нехай тобі грець! Як ти до такого додумався?

— Одну знайому людину ховали у тій самій церкві. І тоді все відбувалося саме так.

— Ти сам знаєш, я мав би тобі відмовити.

— Але ти даси згоду.

— А якщо ні?

— Мені знадобляться гроші на три труни, — сказав я. — Похоронне бюро «Дзвони» має готові домовини на продаж. Але тобі, напевне, відомо, що…

Рибалка глянув на мене занепокоєно. Витер свої пальці об фартух. Посмикав себе за вуса. Знову витер пальці об фартух.

— З’їж рибну тюфтельку, а я подивлюся, що у мене є в касі.

Я сидів і дивився на рибні тюфтельки, що плавали в рідині, яка видалась би мені спермою, коли б я був достатньо наївним. Утім, поміркувавши, я дійшов висновку, що я таки достатньо наївний.

Дорогою додому я проминав Маріїну бакалійну крамницю. Мені спало на думку, що я міг би купити там харчів на вечерю. Я увійшов і взяв кошик. Вона обслуговувала клієнта, сидячи спиною до мене. Я пройшов між полиць і взяв рибні палички, картоплю і моркву. Чотири пива. У них була акція на шоколадні цукерки «Король Хокон», вже упаковані по-різдвяному. Я поклав одну коробку в кошик.

Рушив до каси, де сиділа Марія. Крім мене, в крамниці покупців не залишилось. Я бачив, що вона зауважила мене. Вона зашарілась. От халепа! Не випадає дивуватись: історія із запрошенням на вечерю була іще свіжою в пам’яті — вона, ймовірно, нечасто отак запрошувала чоловіків до своїх.

Я підійшов до неї і коротко привітався. Тоді одразу зосередився на своєму кошику, викладаючи продукти на конвеєрну стрічку: рибні палички, картоплю, моркву і пиво. Я витяг з кошика коробку цукерок і якусь мить тримав її в руці. Вагаючись. Каблучка на пальці у Коріни. Ота, що його син подарував їй. Так просто. А тут я з різдвяним подарунком — пакунком чортових цукерок, загорнутих так, наче то скіпетр Клеопатри.

— Це… вже… все?

Я здивовано подивився на Марію. Вона говорила. Хто, в біса, думав, що вона здатна балакати? Мова її, звісно, лунала по-чудернацьки. Але то були слова. Повноцінні зрозумілі слова, як і будь-які інші. Вона відкинула волосся з обличчя. Веснянки. Ніжні очі. Трохи втомлені.

— Так, — відповів я, перебільшено артикулюючи слово, розтягуючи рот.

Вона злегка всміхнулася.

— Оце… вже… все, — промовив я повільно і, напевне, надміру голосно.

Вона запитально показала на коробку цукерок.

— Для… тебе. — Я простягнув їй пакунок. — Щасливого… Різдва.

Вона приклала руку до рота. А за долонею її обличчям пробіг цілий спектр виразів. Більше шести базових. Здивування, зніяковіння, радість, збентеження, після чого вона скинула бровами («Чому?»), а далі опушені повіки і вдячна усмішка. Так воно відбувається, коли людина не може говорити — кінець кінцем, у неї дуже виразним робиться обличчя, і вона щоразу виконує своєрідну пантоміму, яка видається перебільшеною тим, хто до неї не звик.

Я подав їй коробку. Побачив, як її веснянкувата рука потяглась до моєї. Чого вона хоче? Чи не думає взяти мене за руку? Я відсмикнув свою. Коротко кивнув їй і швидко попрямував до дверей. Я спиною відчував її погляд. Прокляття. Я тільки того й зробив, що подарував їй коробку цукерок, то чого ще цій пані треба? Коли я увійшов, у квартирі панував морок. На ліжку я міг розрізнити обриси Коріниного тіла.

Вона лежала так тихо й нерухомо, що мені це навіть видалось дивним. Я повільно підійшов до ліжка і став над нею. У неї був напрочуд мирний вигляд. І дуже блідий. У мене в голові почав цокати годинник, нібито щось вираховуючи. Я нахилився ближче до неї, так що моє обличчя опинилось просто над її ротом. Чогось бракувало. А годинник цокав дедалі голосніше й голосніше.

— Коріно, —