Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

І, перш ніж голос той устиг договорити, комморіомець упізнав у ньому свій власний. 

Довгий час тиша здавалася непорушною. Не ворушилася й постать на високо піднесенім престолі, але Ралібар Вуз, із тремом розглядаючи стіни навколо себе, побачив, що на їхній спершу гладенькій поверхні рельєфно проступили обриси тисячі облич, викривлених і скособочених, неначе лики божевільних демонів. Ті обличчя випиналися вперед на шиях, які ставали чимдалі довшими, а за шиями з каменю стін дюйм за дюймом стали з’являтися спотворені плечі та тіла, що тяглися до мисливця. А тоді й сама підлога під його ногами стала немов брукована іншими обличчями, що невгамовно оберталися та закидалися, дедалі ширше роззявляючи демонічні роти й розплющуючи очі. 

Зрештою закутана у темряву постать заговорила; і хоча слова її не належали до мови смертних, слухачеві здалося, що він якимось чином збагнув їхній сенс: 

— Я вельми вдячний Атлак-Нача за це прислання. Коли ж видалося, ніби я вагаюся, то це лише тому, що сумніваюсь я щодо того, як мені тобою розпорядитися. Мої фамільяри, що тлумляться в стінах і підлогах цього палацу, пожерли б тебе з великою охотою, одначе ти послужив би їм лише малою дещицею й не наситив би цього голодного сонмища. Загалом кажучи, здається мені, що я вчиню найліпше, коли пошлю тебе моїм сподвижникам — змієлюдям. Вони є мудрецями, мають неабиякі знання і досягнення; ти, либонь, зможеш забезпечити їх якимось особливим інґредієнтом, потрібним для їхніх хімічних досліджень. Тож уважай, що на тебе накладено ґеш, і вирушай до тих печер, у яких мешкають змієлюди. 

Скоряючись цьому приписові, Ралібар Вуз спустився крізь найтемнішу верству первісного підземного світу, що лежала під палацом Гаон-Дора. Під проводом Рафтонтіса він несхибно йшов до мети і невдовзі дістався просторих печер, в яких змієлюди були заклопотані різноманітними справами. Вони пересувалися гінкою, звивистою ходою, випроставшись на кінцівках, подібних до тих, які мали істоти, що існували до появи ссавців, а їхні пістряві безволосі тіла вигиналися з великою гнучкістю. Змієлюди снували туди й сюди, супроводжучи свій рух гучним і невпинним сичанням усіляких формул. Дехто з них виплавляв руди, добуті з найглибших земних глибин, дехто видував розтоплений обсидіан, надаючи йому форми різноманітних колб і глеків, дехто відміряв потрібну кількість хімікалій, інші зціджували якісь дивні рідини та чудернацькі субстанції. Усі вони так поринули у роботу, що ніхто, здавалося, навіть не помітив появи Ралібара Вуза та його проводиря. 

Лише по тому, як мисливець багато разів повторив послання, дане йому Гаон-Дором, одна з ходячих рептилій зрештою помітила його присутність. Ця істота оглянула його з холодною, однак украй бентежною допитливістю, а тоді видала лунке сичання, що перекрило всі звуки праці та розмов. Решта змієлюдей негайно облишили свої труди і почали юрбитися навколо Ралібара Вуза. З тону їхнього шипіння скидалося на те, що між ними точиться запекла суперечка. Деякі з-поміж них, боком наблизившись до комморіомця, торкались його обличчя холодними лускатими пальцями й зазирали йому під обладунок. Він відчував, що змієлюди з методичною ретельністю анатомують його, але водночас мисливець зауважив, що вони не звертають анінайменшої уваги на Рафтонтіса, який всівся на вершечку величезного аламбіка51. 

Невдовзі деякі хіміки відділилися від гурту, а тоді швидко повернулися, несучи дві велетенські скляні банки, заповнені якоюсь прозорою рідиною. В одній з тих банок плавав сторча добре розвинений та зрілий самець воормі, а в другій — великий та рівною мірою досконалий взірець чоловіка-гіперборейця, не позбавлений загальної подібності до самого Ралібара Вуза. Носії цих взірців поставили свою ношу коло мисливця, а тоді кожен із них виголосив те, що, безсумнівно, було вченими розумуваннями в царині порівняльної біології. 

Ці кілька лекцій, на відміну від багатьох їм подібних, були доволі короткими. Коли вони добігли кінця, рептилії-хіміки повернулися до своїх різноманітних трудів, а банки віднесли назад. Тоді один з науковців звернувся до Ралібара Вуза цілком непоганою, хоча й дещо шиплячою подобою людської мови: 

— Дуже турботливо було з боку Гаон-Дора послати тебе сюди. Одначе, як ти мав змогу бачити, ми забезпечені зразками твого виду; до того ж у минулому ми здійснювали ретельні розтини інших зразків і дізналися все, що можна дізнатися стосовно цієї украй грубої та хибної форми життя. 

А на додачу, оскільки уся наша хімія майже цілковито присвячена виготовленню потужних хімічних реактивів, то в наших випробах і твореннях ми не можемо знайти жодного вжитку тим більш ніж пересічним речовинам, з яких складається твоє тіло. Вони не мають фармацевтичної цінності. Ба більше, ми вже давно відмовилися від споживання нечистих органічних харчів і нині обмежуємося штучними видами їжі. Тож, як ти мусиш розуміти, для тебе немає місця в нашому спожитку. 

Та хай там як, а може статися, що Архетипи52 зможуть якось тобою розпорядитися. Принаймні, ти будеш для них новинкою, оскільки жодна особина, характерна для сучасного етапу людської еволюції, ще досі не спускалася до їхньої верстви. Отже, ми піддамо тебе тому надзвичайно нагальному та владному різновидові гіпнозу, що в мові чорнокнижництва знаний як ґеш. І, скоряючись цьому гіпнозові, ти спустишся до Печери Архетипів… 

Рівень підземного світу, до якого птах-проводир вів магістрата Комморіома, лежав на певній відстані під зміїними лабораторіями. Повітря безодень і гротів уздовж його шляху почало помітно теплішати і ставати вологим та парким, нагадуючи повітря якогось екваторіального низовинного торфовиська. Усе навколо немов оточувало й просочувало собою первісне світіння, яке зазоріло ще до того, як було створено сонце. 

Повсюди довкруж себе у цьому густому і якомусь водянистому світлі мисливець розрізняв камені, фауну та рослинність, які могли належати лише якомусь украй примітивному світові. Усі тутешні форми були невиразні, непевні, несталі, усі вони складалися з вільно організованих елементів. Та навіть у цих химерних і більш ніж сумнівних теренах, захованих глибоко під поверхнею Землі, Рафтонтіс, схоже, почувався цілком як удома й летів уперед поміж начерками рослин та імлистими кам’яними брилами, анітрохи не втрачаючи орієнтації в просторі. Одначе Ралібар Вуз, попри чари, що спонукали й примушували його йти вперед, почав відчувати втому, яку, з огляду на його тривалі та героїчні мандри, аж ніяк не можна було назвати неприродною. А на додачу його неабияк хвилювала пружність ґрунту, який на кожному кроці просідав під його ногами, неначе розкисле багновище, й видавався тривожно непевним. 

Невдовзі мисливець збентежився ще дужче, виявивши, що привернув увагу якогось велетенського туманного чудовиська з грубими обрисами тиранозавра. Це створіння гналося за ним посеред прообразів папоротей та плаунів53; і, наздогнавши чоловіка п’ятьма чи шістьма стрибками, почало поїдати його з моторністю, притаманною будь-якому з сучасних комморіомцю ящерів того самого виду. На щастя, поїдання не було безповоротним, адже плазма, з якої складалося тиранозаврове тіло,