Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь"

Так роздумував і ледь не розмовляв сам з собою Остраниця. Він уже обнімав у думках своє життя й Галю разом, уже уявляв себе з нею в одній світлиці, вони господарювали разом у родинному раю.

Але дійсність знову втрутилася в це приманливе майбуття, і герой наш у досаді знову простирає руки. Кобеняк злетів з плечей його. Його гризла думка, яким чином об’явити запорозькому отаманові, що тепер уже він залишає свою діяльність і, виходить, допомога його більше не потрібна.

Г<лава> V

Щойно прокинувся Остраниця, то побачив увесь двір, наповнений народом: вуса,<…>[95], жіночі парчеві кораблики[96], білі намітки[97], сині кунтуші[98]. Одне слово, так дивно двір являв собою іграшкову крамницю, чи блюдо вінегрету, чи, ще краще, строкату турецьку хустку. З усією цією купою народу <він> мав перецілуватися і прийняти силу силенну яєць, піднесених у шапках, у платках, качок, гусей та іншого — звичайну данину, котру підносили поселяни своєму панові, котрий, зі свого боку, мав віддячити пригощанням. Піднесене прийняте; і позаяк яйця, будучи складені в купу, здавалися пірамідою ядер, виставлених на фортеці, супроти цього козаки викотили за велінням пана два [добрячих] барила з горілкою <для> всіх гостей. І хуторянці зробили найстрашніший вираз, і, погладжуючи вуса, юрма нетерпляче чекала вступити у бій з цим дорогоцінним неприятелем.

І тимчасом як одна юрма кинулась на столи, що тріскались під баранами, смаженими поросятами, сиром <…>[99], а інша до барила, що пустило хмільний водоспад, Остраниця пішов шукати отамана, котрого нарешті знайшов і <…>[100]. Тримаючи в руках канчука, він шмагав ним одного з підлеглих своїх, котрий стояв нерухомо, тільки чухаючись, як дозволяли сили <…>[101] стану. За кожним ударом отаман приказував таким дружнім чином, що якби б у нього не було в руках канчука, то можна подумати, що він голубить рідного сина…

— Ось це тобі, голубчику, за те, щоб ти знав, як шанувати старших! Ось тобі, любий, ще на додачу. А ось ще один <…>[102], ось тобі ще до пари другий. Так, голубчику, не роби так. А ось це як тобі здається? А цей смакує, зізнайся, смакує? Коли до смаку, так ось ще. Що за славний канчук! Чудовий канчук! Що, як ось це? Знайшлися ж такі мастаки, що так хитро сплели! Чого танцюєш? Тобі, видко, весело, ото я знав, що буде весело. Я для того тебе й благословляю так…

Тут отаман нарешті відчув, що молодий злочинець, попри всі намагання встояти на місці, готовий був закричати, зупинився.

— Ну, тепер підійди, та вклонись же, та нижче вклонись! — Той, що прийняв удари, з потупленими очима, з котрих ураз полилися сльози, наблизився і низенько вклонився в ноги.

— Кажи, любий: «Дякую, отамане, за науку».

— Дякую, отамане, за науку.

— Тепер йди! Гайда! задай перцю баранам і сивусі!

— Христос Воскрес, отамане. Ми з тобою ще не христосувались.

— Воістину Воскрес, — відповів отаман.

— Чи немає у тебе в запасі губки?[103] Охота бере люльку затягти.

При цьому вклав у зуби витягнену з кишені люльку.

— Як не бути! Що за козак, коли мізерії не має!

— Я хотів тобі сказати діло, — примовив Остраниця з якоюсь нерішучістю.

— Гм, — відказував отаман, викрешуючи вогонь.

— Моє діло не кроїться.

— Не кроїться? — промовив [отаман], розпалюючи люльку. — Погано!

— Навряд чи нам що-небудь дістанеться тут.

— Не дістанеться? — погано!

— Доведеться нам повернутися ні з чим.

— Гм…

— Що ж ти скажеш? — спитав Остраниця, здивований такою <…>[104] відповіддю.

— Коли повернутися, — відповідав запорожець, спльовуючи, — так і повернутися.

Остраницю підбадьорила така незворушність.

— Тільки я не піду з вами. Я поїду на якийсь час у Варшаву.

— Гм… — відповів отаман.

— Ти, може, сердитий, вибач, що я так обманув і підвів вас. Божуся, що я сам обманутий. — При цьому <…>[105] гримнула музика й разом з нею загриміло тупання танцюючих. Отаман з люлькою в зубах кинувся в гурт танцюючих, кулаками очистив навкруг себе коло й узявся вибивати ногами і навприсядки.

Г<лава> VI

— Що він собі думає, цей дурень Остраниця? — казав старий Пудько. — Щеня! Ще й родичатися надумав зі мною. Поганий нечестивець! Піди до матері своєї, щоб доносила тебе поперед. І стачило духу в нього сказати це. Дурень, дурень! — казав він, сіпаючи рукою начеб драв кого-небудь за волосся.

— Молодий козак, вус ще не пробився.

Старий Кузубія не міг винести, коли бачив, що молодший рівняється зі старшим.

— Знати повинен, що хто надумав помститися, то від того не чекай милості. Швидше сонце посиніє, замість дощу посиплються раки з неба, ніж я забуду минуле. Пропаду, але не забуду. Не хочу! Не хочу! Жінко! Жінко!

Цим вигуком зазвичай закінчував він свою мову, коли бував сердитий, і, Боже бережи, жінці не з’явитися того ж часу. На ці слова, ледве пересуваючи ноги, прийшла чи, краще сказати, приповзла висхла, ледь животіюча істота… Вигляд її не враз <…>[106], треба було вдивитися в ц<і> нещасні рештки людини, в це уособлене страждання, щоб відчути в душі невимовно тоскне відчуття. Уявіть собі довге, все у зморшках, майже безтямне обличчя. Очі чорні, що колись-то [палали всім жаром] пристрасті, як вугілля, вогонь, буря, нині майже нерухомі; губи якогось мертвого кольору, та, одначе ж, вони були колись свіжими, мов рум’янець на достигаючому яблуку. І хто б подумав, що ці риси, які злилися в сухі руїни, були колись-<то> по-диявольськи чарівними, що порух цих колись гордих і величних брів дарував щастя, небувале на землі! І все минулось, минулось, перегоріло, [залишились], врешті, лише безтямність, терпіння і безмежна покірність.

<IV> <Мені треба бачити полковника>[107]

<1>

— Мені треба бачити полковника, я до нього маю справу, — говорив майже отрок сімнадцяти років.

— Тобі полковника?.. — промовив спроквола вартовий козак перед великою ставкою, роздивляючись та розминаючи на своїй долоні з якоюсь недовірою грубий покришений тютюн — цю дивну рослину, котру з такою гідною подиву швидкістю рознесла в усі кінці землі нововідкрита частина світу. Люлька давно у нього була в зубах. — Нащо тобі полковник? — При цьому <він> поглянув на прохача. Це був майже отрок,