Читати книгу - "Лист до короля"

Рано-вранці юнак зупинився і сховався в кущах перепочити. Він підрахував, що його небезпечна мандрівка триває вже шість днів. «Коли нарешті скінчиться цей ліс? Може, варто провести день у схованці чи краще йти вперед?» Врешті-решт він вирішив, що вдень видніше — тож і рухатися можна швидше. А небезпеки підстерігали його повсякчас.

Нараз Тіурі завмер: він почув м’які кроки, поглянув крізь листя на стежку й побачив людей.

Не лицарів, не розбійників і не Червоних Вершників, а двох монахів у брунатних рясах. Вони були мирними і дружніми на вигляд.

«Їм можна довіритися, — подумав Тіурі. — Приєднатися б до них та піти разом. Чи не захистить мене їхнє товариство.»

Він вийшов на дорогу й привітався:

— Доброго ранку!

Монахи зупинилися.

— Хай Бог тебе благословить, — промовив один із них.

Вони анітрохи не були вражені виглядом незнайомця, принаймні не виказали здивування, хоча одяг хлопця після всіх його пригод міг здивувати будь-кого. Тіурі розглядав монахів: вони викликали довіру. Один — високий худорлявий старий із засмаглим обличчям та сивим волоссям. Другий — значно молодший, маленький, з обличчям, обсипаним ластовинням, та проникливими світло-сірими очима.

— Такої ранньої години вирушили ви в дорогу, вельмишановні брати, — почав Тіурі й замовк, не знаючи, що б іще сказати.

— Ти також рання пташечка, сину мій, — відповів старший монах.

— На захід прямуєте?

— Так, — другий монах вказав на стежку. — Повертаємося до монастиря.

— Можна, я піду з вами? — спитав Тіурі.

— Звісно, сину мій, — кивнув старший. — Ми йдемо не швидко, розмірено, і ти можеш мандрувати з нами, скільки захочеш.

— Дякую, — зрадів Тіурі.

— Тоді я одразу розповім, хто ми, — провадив далі старший монах. — Мій супутник — брат Мартин, а я -брат Лаврентіус. Ми живемо в Брунатному монастирі, що біля Зеленої річки.

Тіурі вклонився, але відповідати не поспішав, вагаючись, чи варто називати своє ім’я. Не те щоб він боявся монахів, але вони могли розказати про нього іншим.

— Неважливо, як тебе звати, сину мій, — наче вгадав його думки монах, — ходімо, час не стоїть на місці.

— Вам я міг би назватися, не знаю лише. Важко пояснити, але.

— Не треба нічого пояснювати, сину мій, — заспокоїв його старший монах, — це для нас байдуже.

Певний час вони рухалися мовчки.

— Чи далеко до вашого монастиря? — наважився спитати Тіурі.

— До вечірні, сподіваюсь, доберемося, — відповів брат Мартин.

— А де він?

— Там, де закінчується ця стежина, край лісу.

— Біля Зеленої річки, так? А мені треба дістатися Блакитної річки.

— Вона протікає північніше, там, де Велика Дорога йде на захід.

«Отже, я заблукав.» — зрозумів Тіурі й запитав:

— А чи далеко від монастиря до Великої Дороги?

— Та не дуже, — сказав брат Лаврентіус, — не більше дня ходи. Так, брате Мартине?

— Авжеж, не дуже далеко, — погодився брат Мартин, уважно поглядаючи на Тіурі збоку.

Ступати широкою стежкою було так легко, і на мить Тіурі здалося, що це звичайна прогулянка. Ліс видавався мирним, зовсім не таким, як раніше, неначе враз змінив характер. Невже це присутність монахів все так змінила? І все-таки Тіурі час від часу озирався. Перехопивши погляд Мартина знову, він спитав:

— Звідки ви йдете, брате?

— Із села, що на півдні, по той бік пагорбів, — монах показав великим пальцем через плече. — Там захворів один селянин і знадобилася наша допомога.

— А ви не боїтеся ходити лісом? Адже тут є розбійники.

— Знаємо, — сумно відповів брат Лаврентіус, — це прикро. Та ми не боїмося. Що вони можуть у нас вкрасти?

— А ось ти чогось боїшся, — додав брат Мартин. — Я запримітив, що ти повсякчас оглядаєшся, немов чекаєш нападу. Чого ти боїшся?

Тіурі зніяковів і відповів не відразу.

— Минулої ночі на мене напали розбійники, — промовив він нарешті.

— Оце так! Вони скривдили тебе?

— Вони мене пограбували.

— Я бачу це, сину мій, — поспівчував брат Лаврентіус. Тіурі вирішив не пояснювати, що одяг його постраждав ще до зустрічі з розбійниками.

— З цим треба щось робити, — спохмурнів брат Мартин і, звертаючись до Тіурі, промовив: — Гадаю, тепер тобі нема чого боятися. Розбійники не підходять близько до краю лісу. Та й забирати в тебе вже нема чого.

«О, ще є багато чого!» — подумав Тіурі, проте змовчав.

— Але ж ти боїшся не лише розбійників, — припустив брат Мартин. — Є й ще щось?..

— Чому ви так вирішили?

— Здається мені, ти не з боязких і в тебе немає більше причин боятися грабіжників, особливо зараз, серед білого дня. Тож боїшся ти чогось іншого.

— А совість чисту маєш, сину мій? — зненацька спитав брат Лаврентіус.

— Так, я думаю, так. Я впевнений.

— Тоді тобі нема чого боятися, — заспокоїв старий монах.

— Забудь про свої негаразди, — підтримав його молодий. — Поглянь, який прекрасний ліс, яка сьогодні сонячна погода. Чудовий день.

Вони чимчикували далі, і Тіурі потроху заспокоївся, зник страх, але не пильність.

Годину потому брат Мартин спитав хлопця, чи не голодний той, бува. Чи голодний Тіурі?! Ще б пак! Проте відповів він досить стримано:

— Так, брате Мартине.

— Ми мали б про це раніше здогадатися, — зауважив брат Лаврентіус. — У нього нічого не залишилося, і їжі також.

Вони прилаштувалися край дороги, і монахи розділили з Тіурі свій хліб. Попоївши, рушили далі. Монахи перемовлялися про свої справи в найближчих селах, про трави, які росли вздовж дороги, іноді зверталися до Тіурі, проте більше ні про що не питали. Опівдні всі перепочили і ще трохи підкріпилися.

— Ми встигаємо повернутися вчасно, — радісно повідомив брат Лаврентіус, коли вони продовжили свій шлях.

— А куди ти підеш далі? — спитав хлопця брат Мартин.

— До Блакитної річки.

— Блакитна річка. Біля її витоків живе відлюдник, — згадав брат Лаврентіус, — його звати Менаурес, чи не так, брате Мартине?

— Так, Менаурес. Він мудрий і дуже старий. Раніше багато паломників простувало до його хижки в горах.

— Ви знаєте його? — поцікавився Тіурі.

Монахи кивнули.

— Отець Ієронімус знайомий з ним, — відповів брат Лаврентіус, — наш ігумен.