Читати книгу - "Джекпот, Анна Харламова"

*******     *******      *******     *******     *******

   Дмитро впевнено увійшов до закладу Ігоря, і так само впевнено підійшов до столика, де сиділи його двоє друзів. Одному із цих двох – він хотів врізати по пиці, але все, що він зробив, - то це нахилившись, запитав:
   — Що тобі треба було від Вікторії? — Упершись долонями об стіл, він спопеляв Лева поглядом.
   — А в чому проблема… я щось не зрозумів? — Нахабно запитав хлопець, спираючись спиною об м’який диван.
   — Все ти, добре розумієш! Це ти вчора приходив до Вікторії, і назвав її гарною. — Він не мав жодного сумніву, що це був його друг, який ходив на «розвідку». — Навіщо?
   — Мені треба було побачити, на кого я вказав пальцем… — Він знову зухвало усміхнувся. — Хотів побачити, кому ж так пощастило…
   Дмитро всівся поруч з Ігорем, і грюкнувши кулаком по дерев’яному столові, сказав:
   — Сумніваюсь, що їй пощастило, зустрівши мене… і тебе… А от мені – так.
   — Ого-о-о! Ти, що закохався?! Ніфіга собі! — Лев розреготався, і провівши долонями по губах, сміючись промовив: — Ну ти чувак, і даєш! Жесть! Очманіти! — Він подивився на Ігоря. — Ти чув це?!
   — Леве, заспокойся, інакше я тобі око підмалюю. — Застеріг його Дмитро.
   — Ну, то давай! Чого сидиш?! — Лев встав, і нахилився до Дмитра, який зробив теж саме.
   Ігор підвівся і розсунув їх руками, як тих півнів, які зустрілися на рингу.
   — Досить! Ви подуріли чи що?! — Ігор гримнув, а потім тихіше і з натягнутою усмішкою промовив: — Сідайте, не влаштовуйте тут цирк і не полохайте мені клієнтів.
   — Вибач, Ігорю. — Дмитро важко зітхнув.
   — Вибач. — Додав Лев.
   — Якщо бажаєте договорити тут, - прошу вести себе адекватно. — Ігор подивився то на одного, то на іншого друга.
   Лев знову впав на диван, не припиняючи дивуватись.
   Дмитро, сідаючи на м’яке сидіння, подивився на Лева.
   — Вона гарна дівчина, і я не хочу її ображати. Тому, прошу тебе Леве… давай по правилах завершимо парі. Ми дізнаємося, чи закохалась вона в мене, як і домовлялись… і у мене є ще на це час. — Дмитро уперся ліктями об стіл. — Якщо я програю Мазераті твоє… — Він важко зітхнув після своїх слів. Якщо він віддасть своє авто Леву, - це буде означати лише одне, - він програв і Вікторія його покинула… А у нього зовсім інакші плани.
   — Якщо я, - будиночок твій. — Лев узяв чашку до рук і ковтнув міцної, гарячої кави. Після вчорашньої ночі, - голова гуділа, немов там бджоли оселилися. — Тільки граємо чесно. Твої гроші,… твої золоті картки… не беруть участь – пам’ятаєш?
   — Пам’ятаю. — Сказав, як відрізав Дмитро.
   — Не хвилюйся Леве, - все під моїм контролем. — Усміхнувся Ігор та поплескав Дмитра по плечу.
   — Не зрозумів? — Лев вигнув дугою брову.
   — Він у мене працює офіціантом. — Він широко усміхнувся, коли Дмитро скинув обурливо його руку з плеча. — Йому ж треба було сказати дівчині, що він знайшов роботу, от і знайшов. У мене.
   Лев приснув голосним, розложистим сміхом, а потім заспокоївся на декілька секунд і знову засміявся.
   — Ти? Ти працюєш? — Лев не міг повірити власним вухам.
   — Це фальшива робота. Прикриття. — Пояснив він розсерджено і ображено. — Ігор – ти тріпло! А ти, — він подивився на Лева,  — псих – бракує лише гамівної сорочки.
   Хлопці заполонили сміхом простір.
   — До речі, ти чому вчора втік з клубу? — Поцікавився Лев.
   — Справи. — Відрізав Дмитро. — Я хотів тебе запитати…
   — Про що? — Лев потер скроні, які не давали спокою.
   — Можеш дати ключі від будиночка? Я хочу поїхати туди з Вікторією. — Чесно зізнався він, і додав: — Скажу, що це будинок Ігоря, який дозволив по старій дружбі провести у ньому вихідний.
   Лев замислився, і знову потер скроні.
   — Добре,… але – це лише один раз. І все.
   — Дякую. — Дмитро встав з диванчика.
   — Ти, що вже йдеш? — Здивувався Ігор.
   — Він приходив, щоб врізати мені… і щоб за будиночок запитати… — Він розреготався. — Вийшло з цього – лише одне. Місія виконана наполовину.
   — Закрийся, Леве… Бо ще не пізно виправити ситуацію. — Дмитро вигнув брову, натякаючи на те, що його слова можуть підтвердити дії.
   Лев заліз в кишеню і дістав ключі. Простягаючи їх Дмитру, він сказав:
   — Покажи їй, як це проводити ніч, - з такими, як ми.
   — Ну, ти і козел, Леве! — Він схопив його за лацкани фірмового піджака, і тихо промовив: — Я бажаю тобі пізнати,… як бути з такими дівчатами, як вона. — Відпустивши його, він сердито розгладив його лацкани, і тихо попередив: — Ні слова більше в такому тоні про неї. — Його очі палали. — Ти мій друг, - залишайся ним. — Усміхнувшись, він хитнув головою. — Дякую за ключі.
   — Ти влип, друже… Влип… — Засміявся Лев.
   — До зустрічі. — Мовив Дмитро, крокуючи до виходу.
   — Не забувай, у тебе сьогодні зміна. — Зареготав Ігор.
   Сміх Лева пролунав у спину Дмитра.
   Обертаючись, Дмитро вишкірився на усі тридцять два, і його палець здійнявся вверх, демонструючи жест, кому – куди слід піти.
  
                                                        *******

   Вікторія не могла і не хотіла думати ні про що інше, як про те, що відбувалося сьогодні вночі. Дмитро такий пристрасний, ніжний, уважний… Те, що він дарував їй, - було прекрасним.
   Вона усміхнулась і відчула, як у душі зростає сонце від згадки про його зізнання. Він кохає її… Кохає…
   Вікторія обернулась, і подивилась на годинник, який був позаду неї. Години так довго тяглися, що здавалося їх просто заморозив грудень місяць. Вона хотіла, як найшвидше опинитися вдома… в обіймах Дмитра… Вікторія відчула, як жар хвилею прокотився по її тілу і осів там, де він ще зранку пестив її своїми пальцями,… а потім оволодів нею, своїм єством. Вона приклала свої холодні долоні до розпашілих щічок. Засоромившись власних бажань, і згадок про неймовірні хвилини, вона крадькома усміхнулась, наче її застукали за цими діями.
   Ще годинка і я буду вдома… разом з тобою Дмитро…
  
                                                        *******

   Дмитро пів дня дзвонив і вишукував потрібні телефони, а коли з цими питаннями було вирішено, поїхав до будиночку, все там підготувати.
   Він тішився, що день пройшов так насичено, так продуктивно, і попри те, що він був виснажений – задоволенню не було меж. Він і не знав, що робити щось для когось, може бути так класно. Це нове відчуття, яке прийшло в його життя – йому дуже подобалося. Альтруїзм – гарна річ.
   Сидячи на кухні, та чекаючи на Вікторію, його душа бажала лише одного, як найшвидше її обійняти… притиснути до себе і палко поцілувати.
   Нарешті він почув клацання замком. Вона прийшла.
   — Привіт! Я вдома! — Веселий, дзвінкий голос пролунав у коридорі.
   Дмитро підвівся, і миттю опинився біля неї. Хапаючи її обличчя в свої долоні, він припав до її м’яких, піддатливих вуст.
   Поцілунок захопив їх у свій власний світ. Здавалося він тривав вічність, вони не могли полишити це неймовірне дійство, і коли нарешті відірвалися одне від одного, - розсміялися.
   — Привіт, моя Ягідко. — Усміхаючись та торкаючись її щічки, промовив він. — Я скучив.
   — Я помітила. — Засміялась Вікторія. — Ти голодний? — Розстібуючи куртку, запитала вона, не припиняючи усміхатись.
   — Так, дуже… — Його очі потемніли, як тільки він подумав про те, як буде її куштувати… повільно… довго… неквапливо…
   — Зараз… я швидко…
   Він допоміг їй роздягнути куртку. Повішавши її на гачок, він нахилився, щоб зняти її чобітки.
   — Тобі треба купити взуття. — Дивлячись на її холодні, геть не зимові чобітки, промовив Дмитро.
   — Ага… якось…
   Вона усміхнулась його діям. Це було так чуйно та мило. З нею, ще ніхто так не поводився.
   Дмитро підвівся, і подивившись їй у вічі, усміхнувся.
   — Дякую.
   — Прошу. — Він поцілував її у носик. — Звикай.
   — Це важко…
   — Звикай. Я завжди буду поруч. — Він нахилився вдруге, і поцілував її вуста.
   — Намагатимусь. — Усміхнувшись, вона промовила: — Я помию руки, і щось приготую.
   — Я говорив не про той голод, Ягідко моя… — Він майже заричав. Штани вже були затісними. — Дмитро торкнувся її щічки, яка почервоніла від його слів і натяків. — Я цілий день марив тобою… Марив тим, щоб нарешті опинитися з тобою у ліжку…
   — Дмитре… — Вона стиснула ніжки, відчуваючи, як все внизу палає. — І… я… думала про тебе… цілий день…
   Він задоволено усміхнувся, а потім ураз притиснув її до стіни. Цілуючи її шию,… вилиці,… губи, - він божеволів від її тихих зітхань.
   Вона цілувала його з такою жадібністю та пристрастю, що здавалося може вибухнути від неймовірних емоцій, які оживали поруч з ним.
   У двері хтось загамселив, порушивши їхні плани.
   — Ти, на когось чекаєш? — Здивовано запитав Дмитро.
   Вікторія похитала головою.
   — Ні.
   Дмитро взявся за дверну ручку і відчинив двері.