Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"

Зашарівшись, вона повернулась до будинку й одягнулася в декілька шарів одягу: ліфчик, нижню спідницю, сорочку та вовняний жакет, тоді натягнула гумові чоботи й пішла копати картоплю із запалом, непотрібним під палючим сонцем.

— У тебе є мапа острова? — запитала Ізабель у Тома.

Він усміхнувся.

— Боїшся загубитися? Ти вже тут декілька тижнів. Як далеко б не йшла в протилежному напрямку від води, рано чи пізно доберешся додому. І маяк теж підкаже тобі.

— Я просто хочу мапу. Якась мусить бути.

— Звичайно, мусить. Є мапи цілої території, якщо ти про те, але я не впевнений, що ти ними якось скористаєшся. Тут не багато місць, куди можна піти.

— Просто побалуй мене, чоловіченьку, — мовила вона й поцілувала його в щоку.

Того ранку пізніше Том з’явився на кухні з великим згортком і презентував його Ізабель з удаваною церемонністю.

— Ваше бажання для мене закон, пані Шерборн.

— Дякую! — відповіла вона таким самим тоном. — Це все наразі. Ви можете іти, сер.

На губах Тома заграла усмішка, коли він потер підборіддя.

— Що ви задумали, пані?

— Це пусте.

Протягом наступних кількох днів Ізабель вирушала в експедиції щоранку, а в обід закривала двері в спальню, хоча Том був надійно зайнятий своєю роботою.

Одного вечора, витерши посуд після вечері, вона принесла згорток і простягнула його Томові.

— Це тобі.

— Дякую, кохана! — мовив Том, котрий читав затерту книжку про те, як зав’язувати канатні вузли. Він позирнув угору. — Я покладу її назад завтра.

— Але це тобі.

Том поглянув на дружину.

— Це мапа, еге ж?

Вона грайливо усміхнулася.

— Ти ж не дізнаєшся, поки не поглянеш, правда?

Том, розгорнувши сувій, побачив у ньому зміни. Повсюди з’явилися маленькі нотатки, а також кольорові малюнки та стрілки. Його першою думкою було те, що мапа є власністю Співдружності й під час наступної інспекції не уникнути неприємностей. Нові назви виникли повсюди.

— Ну? — Ізабель усміхнулася. — Це неправильно, що місця не мали назв. Тому я дала їм імена, бачиш?

На бухтах, і скелях, і кам’яних брилах, і на покритих травою полях — усюди були написані дрібним почерком назви: Райське озеро, Бурхливий закуток, Зрадницька скеля, пляж Утрачених Надій, бухта Спокою, Томова вахта, круча Ізі та багато інших.

— Гадаю, я ніколи не думав про них як про окремі місця. Це все для мене просто Янус, — сказав Том, усміхаючись.

— Це світ відмінностей. Кожне місце заслуговує на власну назву, як кімнати в будинку.

Том рідко думав про будинок як про різні кімнати. Це був просто «дім». І щось у чоловікові засмутилося через розділення острова, розколення на добре і погане, безпечне і загрозливе. Він вважав за краще думати про нього як про ціле. Навіть більше: йому було ніяково через частини, що мали його ім’я. Янус не належав йому, а він належав Янусу. Схоже, він чув: тубільці думають про свою землю. Його роботою було просто піклуватися про острів.

Чоловік поглянув на дружину, яка гордо усміхалася, дивлячись на свій витвір. Якщо вона хоче давати всьому назви, то, мабуть, у цьому немає жодної шкоди. А може, зрештою вона зрозуміє його точку зору.

Коли Том одержав запрошення на зустріч колишніх військовослужбовців батальйону, він щоразу відписував. Завжди надсилав добрі побажання і трохи грошей для загального столу. Але ніколи не відвідував їх. Нарешті, працюючи на маяку, він не міг би поїхати, навіть якби й хотів. Хоча він знав і тих, хто знаходив розраду, побачивши знайомі обличчя, знову згадуючи ті часи. Однак Шерборн не хотів до цього приєднуватися. Там були друзі, яких він утратив, — чоловіки, котрим довіряв, з якими бився, чаркував і потерпав. Чоловіки, котрих він розумів без жодного слова, яких знав настільки, ніби вони були продовженням його власного тіла. Він роздумував про мову, що їх пов’язувала: слова, які з’явилися, щоб позначити речі абсолютно нові, що з ними вони ніколи не стикалися раніше. «Ананас», «салака», «пудинг із родзинками» — усі види снарядів, що можуть потрапити до траншеї. Воші були «пташечками», їжа була «недогризками», а «блайті» — поранення, що забезпечувало відправку в госпіталь в Англію. Він запитував себе, скільки чоловіків і досі пам’ятають ту секретну мову.

Інколи, прокидаючись поряд з Ізабель, Том відчував здивування і полегшення, що вона жива. Він дивився, як вона дихає, просто щоб упевнитися в цьому. Тоді притуляв голову до її спини й насолоджувався м’якістю шкіри дружини, її спокійним диханням. Це було його найбільше диво.