Читати книгу - "Князівство Трояндового Хреста, Марчін Швьонтковський"

– Цікаво, – сказав він вголос, – що така прекрасна дама робить у бічній кімнаті, коли танцюють менует?

Він глибоко вклонився Катаріні.

– Meneer. – Обидва академіки вклонилися ще глибше. – Пані Катаріно, це Генріх Казимир, родич нашого господаря, генерал армії Республіки.

Генріх Оранський без слів простягнув Катаріні руку, яку вона прийняла. Він так безцеремонно потягнув її за собою, що вона ледве встигла віддати Кунеусу кубок з рештою вина. Вони вийшли на майданчик для танців і почали танцювати частину соло. Її супутник був воістину прекрасний – на виразно виліпленому обличчі під левовою гривою виднілися великі блакитні очі, схожі на мигдалеві горіхи. До того ж, він тримався з військовою, незворушною впевненістю. Вони мовчали.

– Я чув, який промах зробив мій дорогий кузен під час привітання, – нарешті заговорив він. – Гадаю, з вами таке часто трапляється?

– Що чоловіки намагаються привласнити мої заслуги? Так, чесно кажучи, я маю великий досвід у цьому.

Вони на мить зупинилися, коли вдалині почалася фігура танцю, яка виконувалася на віддаленні.

– Не хвилюйтеся за Фредеріка, – продовжив він, коли вони знову склали руки і почали кружляти. – Він видатний лідер і політик, але він встигає за світом. Можеш собі уявити, якщо він вважає етеромантію тимчасовою модою?

Відхід. Поворот.

– Я знаю, звідки дме вітер, – продовжив Генрік. – Твої... дослідження... дуже цінні для мене. Якщо тобі була б потрібна допомога, будь-яка, дай мені знати. Хоча б через ту твою маленьку фрейліну, у нас вже була оказія стикнутися з нею там чи сям..

– І який у всьому цьому інтерес саме пана?

Відхід. Хоровод. Поворот.

– Війна. – Він посміхнувся. – Я маю виграти війну. І ти, як мені здається, теж.

Відхід. Поворот.

– Ти дозволиш собі допомогти?

– Мені не потрібна допомога.

– Принаймні зараз. Подивимося, що буде далі.

Відхід. Поклон.

Генріх забрав її з місця для танців і провів до зали з колоннами.

– Запам'ятай. Ваш покірний слуга.

Він підморгнув їй і пішов, а інші високопоставлені особи поздоровляли його.

Катаріна знову залишилася одна. Тим часом господар закінчив вітати гостей і приєднався до забави. Разом з дружиною, амстердамськими радниками та їхніми партнерами він станцював показовий контрданс, потім сказав кілька слів на похвалу своїм військам і генералам, завдяки яким була взята Бреда, "сіль в очах протестантів", і закликав до веселого проведення часу. Натовп заворушився, всі потягнулися до головної зали, щоб бути якомога ближче до стадхаудера.

До Катаріни підскочила Бланшфлер, вся зарожевіла і явно напідпитку.

– Я бачила, що ти танцювала з Генріхом Оранським! Найкраща партія в Нідерландах, вітаю!

– Це не з симпатії, він щось хотів від мене.

– Чого?

– Запропонувати допомогу.

– Цінний союзник, – напрочуд тверезо зауважила фрейліна. – Фредерік з ним до біса рахується, адже він править іншою половиною країни. І до того ж, він тепер герой. Не змарнуй його.

– Навіщо мені його допомога? – Катаріна знизала плечима. – У мене все одно немає ніяких планів.

– Хто знає, може, у тебе щось проклюнеться? О, я бачу Елізабет ван дер Опейк, я тікаю!

Придворна зникла. Щоб не стояти з порожніми руками, Катаріна взяла в одного з пажів ще один кубок і, відчайдушно маневруючи, почала маневрувати, щоб наблизитися до застряглого посеред кімнати стадтхаудера, який весь цей час з кимось розмовляв. Він був оточений концентричними колами і кільцями різних людей, які, здавалося, не цікавилися своїм господарем. Це була, по-людськи кажучи, черга, в яку Катаріна намагалася якось вписатися. Ніхто її не знав, що мало свої переваги, бо ніхто до неї не підходив, але й недоліки, бо вона не знала, до якої групи їй приєднатися. Професорів, з якими вона приїхала, як на зло, ніде не було видно. Вона зосередила всю свою увагу на стадхаудері і зрештою так загубилася, що з кимось зіштовхнулася. Коли вона обернулася, щоб вибачитися, у неї забракло слів.

Перед нею стояв Якуб де Ґрефф.

Трохи збентежений чоловік посміхнувся їй. Він був дуже високий, тому Катаріні довелося добряче задрати голову, щоб подивитися на нього. Вона не знайшла ніякого докору, а лише розвагу на його старому, але напрочуд гладкому обличчі та в підйомі сивих брів.

– Я щиро перепрошую вас... – пролепетала дівчина. – Катаріна... фон Бессерер.

– О, вірно, – сказав той глибоким голосом, який ідеально пасував до його фігури, випромінюючи впевненість, що випливає з влади та становища. – Саме завдяки вашій роботі в університеті, кораблі наших акціонерів захищені від іспанських каперів. Приємно познайомитися. Але вам слід бути обережнішою, у цій кімнаті є люди, які сприйняли б зіткнення як образу... Я, на щастя, надто старий для цього, і мене вже надто багато разів збивали з ніг на банкетах. – Він по-дружньому підморгнув їй.

Катаріна помітила, що, на відміну від більшості присутніх, на ньому не було жодного помаранчевого елементу одягу, а на лацкані сюртука висіла брошка з літерами VOC[7] – символ держави в державі.

– Вибачте, я... я хотіла б поговорити зі стадхаудером.

– Тут? – Він підняв брови. – Не думаю, що у йонге мейшє були б хоч які шанси, тут занадто багато клакерів і підлабузників, які завжди будуть першими, коли є можливість поговорити з кимось впливовим. І просто з цікавості... чого ви хочете від Фредеріка?

– Я... – вона залилася червоним і завагалася. – Це особиста справа.

– Ну, так. – Чоловік щиро і голосно розсміявся. – Я впевнений, що вони йонге мейшє вже сказали, що старий де Ґрефф використає все, що почує, проти стадтхаудера. Як би там не було, я не наполягатиму на цьому. Однак я в боргу перед вами, оскільки ваш ефект щойно врятував три мої кораблі від пограбування біля берегів Гамбії. Це заощадило мені величезні гроші. Тож не бійтеся, я не бажаю вам зла.

– Це... дуже люб'язно з вашого боку. Я... рада, що моя робота також корисна тим, що рятує і не вбиває людей.

– Це так, хоча в даному випадку, не приховую, суть полягала в тому, щоб рятувати