Читати книгу - "Криза сучасного світу, Рене Генон"

Під «індивідуалізмом» ми розуміємо заперечення всякого принципу, вищого від індивідуальності, а тому й зведення цивілізації в усіх сферах до суто людських елементів; так що, згідно з власною суттю, він є тотожним явищу, котре в часи Відродження отримало назву «гуманізм», до того ж яскраво характеризує згаданий вище «профанний підхід»[109]. Урешті, все це — одна річ, яка ховається за різними визначеннями; й ми знову наголосимо, «профанний» дух сплітається з духом антитрадиційним, який лежить в основі всіх особливих сучасних тенденцій. Безсумнівно, цей дух не є абсолютно новим; він уже мав нагоду проявитися в інші епохи, у більш чи менш вираженій формі, втім, такі прояви завжди були обмеженими й побічними, тож ніколи не поширювались на всю цивілізацію, як це відбувається на Заході останні століття. Небаченою до того стала цивілізація, зведена на чистому запереченні та відсутності принципу; саме ці речі надають сучасному світу ненормального характеру, котрий уподібнює її свого роду чудовиську, чию природу можна осягнути лише через прив’язку до кінця циклічного періоду, чим ми займалися на початку праці. Тож саме означений у такий спосіб індивідуалізм є вирішальною причиною сучасного занепаду Заходу, оскільки він є рушієм виключного розвитку найнижчих можливостей людства, поширення яких не потребує втручання будь-якого надлюдського елементу, та які здатні розгорнутися в повному обсязі лише за умови відсутності такого елементу, оскільки вони повністю протистоять істинним духовності та інтелектуальності.

Індивідуалізм насамперед передбачає заперечення інтелектуальної інтуїції, котра є сутнісно надіндивідуальною властивістю, та нехтування сферою знання, що є належною сферою цієї інтуїції, тобто метафізикою як такою. Ось чому все, що сучасні філософи мають на увазі під метафізикою, не має жодного стосунку до істинної метафізики: це лише раціональні побудови чи уявні гіпотези, а тому й цілком індивідуальні уявлення, більша частина яких, на додачу, належить до сфери «фізики», тобто природи. Навіть у тих випадках, коли поставлене запитання може дійсно стосуватися істин метафізичного порядку, сам спосіб його порушення і рішення зводить проблему до «псевдометафізики», закриваючи тим самим можливість отримання реального і правильного результату. Крім того, деколи складається враження, ніби філософи набагато більше зацікавлені в постановці проблем, нехай навіть зовсім штучних і ілюзорних, ніж у їх вирішенні, що є одним із аспектів потреби в безладних дослідженнях як самоцілі, тобто найбільш безглуздої трати сил на мисленнєвому та тілесному рівнях. Для цих філософів єдина мета полягає у творенні власної «системи», тобто суворо обмеженого та розмежованого набору теорій, які є породженням виключно їхнього розуму; й у прагненні оригінальності за будь-яку ціну, навіть якщо істині судилося пасти жертвою такої оригінальності: для слави філософу корисніше вигадати нову хибу, ніж повторювати вже висловлену іншими істину. Цю форму «індивідуалізму», якій ми завдячуємо численними суперечливими «системами», можна з однаковим успіхом відшукати як поміж сучасних науковців, так і в середовищі митців; та, вірогідно, саме філософи найбільш яскраво демонструють нам інтелектуальну анархію, що є її неминучим наслідком.

Фактично неможливо уявити, щоб людина в умовах традиційної цивілізації претендувала бути власником ідеї, адже в такому випадку це призвело би до втрати ідеї довіри та авторитету, оскільки так її було би зведено до якоїсь фантазії без реального змісту: коли ідея істинна, вона належить усім, хто здатний її осягнути; якщо ж вона хибна, тоді нема ніяких причин вихвалятися її винайденням. Істинна ідея не може бути «новою», тому що істина не є продуктом людського розуму, вона існує незалежно від нас, і нам треба лише пізнати її. Поза цим знанням може існувати лише омана; та, врешті-решт, чи переймаються сучасні люди істиною, чи розуміють вони, чим вона є? Тут слова також втратили свій сенс, тому що дехто, подібно до сучасних «прагматистів»[110], зловживає поняттям «істина» на користь практичної утилітарності, що повністю пролягає поза межами інтелектуальної сфери; логічним наслідком сучасної девіації є заперечення істини, а також інтелекту, об’єктом якого їй належить бути. Та не будемо забігати наперед, тому лише вчергове зазначимо, що індивідуалізм, про який ми щойно говорили, є джерелом ілюзій щодо ролі так званих «великих людей»; того «генія», яким його розуміють у межах «профанного», насправді замало, й він ніяк не здатний заповнити собою брак істинного знання.

Оскільки ми говорили про філософію, все ж вкажемо, оминаючи подробиці, на декілька наслідків індивідуалізму в цій сфері — передусім це заперечення інтелектуальної інтуїції та возведення розуму понад усе, перетворення цієї суто людської та відносної властивості на вищу частину інтелекту чи навіть зведення всього інтелекту до неї; це і складає основний принцип «раціоналізму», справжнім засновником якого був Декарт. Але таке обмеження інтелекту було лише першим кроком; сам розум невдовзі був приречений зводитись здебільшого до практичної функції, оскільки застосування брали гору над науками, котрі ще могли зберігати деякий умоглядний характер; та й самого Декарта імовірніше хвилювала сфера прикладного вжитку, ніж чиста наука. Втім, це ще не все: індивідуалізм неминуче