Читати книгу - "Ведмеже місто"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Міра часто чує, що людям дивно: вона взагалі не розуміє хокею, але вийшла заміж за хокеїста. Але це не зовсім так: вона не розуміє лише тренувань. А от матчі їй видаються цілком логічними. Адреналін, прагнення, що балансує на межі зі страхом, стрибок зі скелі, а далі — злетіти або впасти… Це Міра розуміє. Ті самі відчуття вона переживає в залі суду чи в кімнаті переговорів. Юриспруденція — також гра, у ній діють інші правила, але все зводиться до того, чи ти за природою гравець, чи ні. Як кажуть у Бйорнстаді: «У деяких людях причаївся ведмідь».
Можливо, тому Міра, яка до дев’ятнадцяти років ніколи не жила в місті, де було менше мільйона мешканців, попри все змогла створити дім серед людей лісу. Вона розуміє їхню любов до боротьби і поділяє її. Вона знає: битва за власний успіх саме тому так запалює — а лише богам відомо, як пробивалася Міра під час навчання на юриста, в оточенні дітей багатіїв, яким ніколи не доводилося мити посуд вечорами в сімейному ресторанчику, — бо ця боротьба ніколи не закінчується. Ти ніколи не позбудешся страху впасти з вершини, тому що знову можеш заплющити очі й відчути напруження і біль від кожного кроку на шляху вгору.
У Петера болить живіт, уже коли він тільки заходить у кабінет генерального директора. Там розгардіяш, безладно розкидані старі фотографії й кубки, кілька пляшок дорогого алкоголю на столику в кутку, ключки для гольфу і напівпрочинена шафа, в якій видно костюм на зміну і чисті сорочки. Одяг директору знадобиться — він сидить за письмовим столом і поїдає канапку так, ніби вівчарка пробує зжерти повітряну кульку, наповнену майонезом. Петер стримується, аби не почати витирати серветкою письмовий стіл і директора, або принаймні не зачепити директора.
— Можеш зачинити двері? — каже директор, не перестаючи жувати.
Петер глибоко вдихає і відчуває, як стискаються нутрощі. Він знає, що в цьому місті всі вважають його наївним, бо він начебто не розуміє, до чого все йде. А він просто завжди мав надію. Але й вона зникає, щойно Петер зачиняє двері.
— Ми віддамо Давіду місце тренера основної команди, — промовляє директор ніби у відеоінструкції про слабенькі навички дипломатії.
Петер гірко киває. Директор струшує з краватки крихти хліба.
— Усі знають, що ви із Суне дуже близькі… — заходячи здалека, каже він, ніби перепрошуючи.
Петер нічого не відповідає. Директор витирає пальці об штани.
— Ну, не треба так реагувати, дідько, я ж не продав твоє цуценя в китайський ресторан. Петере, ми мусимо найперше дбати про клуб!
Петер не піднімає погляду від підлоги. Він командний гравець, він завжди ідентифікував себе з цією характеристикою. В основі цього — розуміння власної ролі та її обмежень. Сьогодні йому доведеться повторити собі ці слова багато разів, змусити розум узяти гору над серцем. Саме Суне вмовив Петера стати спортивним директором, а коли йому бувало важко, двері до кабінету Суне завжди були відчинені.
— За всієї поваги — ви знаєте, що я не погоджуюся з цим рішенням. Думаю, Давід ще не готовий, — тихо відповідає Петер.
Він не дивиться в очі гендиректору, ковзає поглядом по стінах, ніби чогось шукає, хоча насправді він завжди уникає прямого зорового контакту, коли почувається дискомфортно. Міра каже, що він «стріляє невидимих глиняних голубів», щойно опиняється в найменшому конфлікті; Петер навіть не може зауважити, що отримав замало решти у крамниці, його заливає холодний піт і опосідає бажання згорнутися калачиком. На стіні за спиною в директора висять картини й вимпели — на одному з них, старому і вибляклому, написано: «Культура, рівноправність, солідарність». Петер хотів запитати директора, що, на його думку, означають ці слова зараз, коли вони мають вигнати чоловіка, який усе тут створив. Але він мовчить. Директор плескає руками.
— Нам відомо, що Давід працює жорсткими методами, але це дає результат. Спонсори зробили великі інвестиції… та до дідька, Петере! Вони врятували нас від банкрутства. У нас є шанс за кілька років створити тут щось велике — і тільки з власних продуктів з команди юніорів.
Петер уперше за всю розмову дивиться в очі директору і роздратовано відповідає, зціпивши зуби.
— Ми тут не для того, щоб виготовляти «продукт». Ми не цвяхи робимо. Ми виховуємо людей. Наші хлопці — це плоть і кров, а не бізнес-плани і кінцевий прибуток, робота з дітьми не має бути фабрикою, хоч як би цього не прагнули деякі спонсори…
Петер прикусує себе за язик, не доказавши останніх слів. Директор чухає бороду. Чоловіки виглядають втомленими. Петер знову втуплює погляд у підлогу.
— Суне вважає, що Давід занадто тисне на юніорів. Боюся й думати, що станеться, якщо це так, — бурмоче Петер.
Директор усміхається. Знизує плечима.
— Знаєш, Петере, що стається з вугіллям під екстремальним тиском? Воно перетворюється на діаманти.
Сім’я Андерссонів ніколи не грає в «Монополію», і не через те, що батьки не хочуть, а тому що діти проти. Останнього разу під час гри Міра запхала ігрову дошку в камін і пригрозила, що спалить її, якщо Петер не зізнається, що шахрував. Мама з татом настільки азартно прагнуть перемоги, що Майя і Лео просто ніколи не хочуть змагатися з ними. Лео любить хокей, бо йому подобається приналежність до команди, але, напевно, він волів би бути менеджером зі спорядження, а не центральним нападником. Майя вибрала гітару. У цьому занятті не можна змагатися, хоч її мама справді (справді!) усіма способами намагалася з’ясувати, чи бувають змагання з гри на гітарі. Останній спогад Майї про спорт такий: у шестирічному віці вона програла змагання з настільного тенісу, бо інша дівчинка налетіла на неї, і Майя впала. Після цього тренер, який мав вручати медалі, закрився у комірчині, щоб Міра не знайшла його. Доньці довелося всю дорогу додому заспокоювати маму. А потім вона сказала, що хоче музичний інструмент.
Міра ще ніколи не відчувала такої гордості і нікому так не заздрила, як тоді, коли почула,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ведмеже місто», після закриття браузера.