Читати книгу - "Належу йому, Тая Смоленська"

— Я зберу поки що речі, потримай її, будь ласка, — простягаю йому доньку.

Але замість того, щоб узяти її на руки, він раптом заявляє:

— Ми не можемо поїхати в клініку або показати її лікарю.

— Що? — дивлюся на нього з подивом. — Чому?

— Тому що в мене немає документів, — похмуро видає він, і я розумію, що мої побоювання виявилися не безпідставними.

— Ти вкрав дитину, так? О боже! І я тобі в цьому допомагаю. Нас посадять. Я чула, в Штатах жахливі закони. Усе суворо. Скільки за співучасть у викраденні дитини дають? Років десять? — дивлюся на нього з панікою в очах. Всередині все тремтить від страху.

Ну навіщо я погодилася? Він би не зміг вічність тримати мене під замком. Та краще б назад повернув у те казино!

— Заспокойся, Віко, — струшує мене, — Кіру ніхто не крав. Вона, можливо, і справді моя дочка.

— Можливо? — мої брови злітають вгору, крихітка, здається, навіть трохи заспокоїлася після такого повороту подій.

— Завтра будемо знати на сто відсотків. Але якщо ти проговоришся, — він наступає на мене, я роблю крок назад, — то я тебе засуджу за розголошення конфіденційної інформації.

— Та здалося воно мені, утаємничувати всіх навколо в особисті справи Алмазова! — зі злістю ціджу я, оскільки його погрози відверто дратують уже. — Мене більше цікавить здоров’я твоєї вірогідної доньки. На відміну від тебе!

Ми застигаємо одне навпроти одного. За моєю спиною стіна. Відступати нікуди.

— Що робити? — запитую вже тихо, відводжу від нього погляд.

— Спробую знайти лікаря, який вміє тримати язик за зубами й не почне ставити зайві питання.