Читати книгу - "Воїн-5. Місто мертвих, Олег Говда"

Ось моє село, ось моя хата рідна.

Подивившись викреслену мною на землі карту-схему, Тінь сказав, що до Долині Мертвих можна дістатися двома шляхами. Один — коротший, лише три дні з хвостиком. Але проходить він зовсім дикими, безлюдними місцями. Другий — на день-півтора довше, зате більшу частину йти будемо наїждженими трактами. А головне — ця дорога проходить майже поряд із Виселками та містом гномів.

Тверезо розсудивши, що як лихо-злощастя чекало свого часу сотню років, то і за один зайвий день теж нікуди не дінеться, вибрали другий варіант. Бо переваг було одразу кілька. По-перше, — знімається питання з провізією. В рідному селі голодними нас точно не залишать. І нагодують, і в дорогу зберуть. По-друге, — хоч одну ніч проведемо не просто неба, а в ліжку чи на сіновалі. По-третє, — у гномів дізнаємося чим бій закінчився. Та й ще одна ідея була, поки не усвідомлена, але цікава. І перевірити її можна було лише в гномів. Отже, прислухалися до мудрості, котра стверджує, що прямий шлях не завжди найкоротший, і потопали трактом. Благо, виспалися і ніч видалася зоряною. З дороги не звернеш…

Висілки зустріли нас півнячим перекликом, гусячим ґоготом і муканням худоби.

— Доброго дня, господине! Приймай гостей! — гукнув із порога.

— Ой! — Листиця, що клопотала біля печі, гримнула чимось, мабуть, не втримала в руках, і кинулася до мене.

— Влад! Живий! Матусю рідна, а я вже й не знала, що думати. Пішов на вигін і зник... Котрий тиждень, ні слуху, ні духу... Проходь... чого ж на порозі, як чужий! — потім побачила моїх товаришів. — Милості просимо, дорогі гості... А в нас учора сорока на подвір'ї цілий день стрекотіла без упину. Я питаю: «до гостей чи новин?» — а вона відлетить і знову повертається. І стрекоче, стрекоче… Я й повірила. Вареники затіяла... опару ще звечора поставила...

Листиця не замовкала ні на хвилинку. Видно було — скучила і напереживалася ...

— Нам би вмитися з дороги… — влучивши паузу, вклинився я в її словесний потік. — А ти, відправ кого за старостою поки що…

— Так-так, звичайно… Проходьте, проходьте… Ось чистий рушник… Колодязь у дворі… Радість яка… Зараз я…

Хазяйка виметнулася назовні і закричала: «Петько! Бігом до Титича! Скажи, Влад Твердиличу об'явився!», — і відразу повернулася.

— Ви вмивайтеся, вмивайтеся… а я зараз накрию стіл.

Загалом, через десять хвилин, вмиті, переодягнувшись у чисте, ми втрьох сиділи за столом, і жадібно навертали свіжі, ще гарячі вареники. Одна миска — щедро полита сметаною, друга — заправлена масними шкварками. І запивали все це настояним на м'ятному листі узваром.

  — Добрий день у хату! — у дверях з'явився сільський староста. — Хліб та сіль…

— Сідай, Титичу… — посунувся трохи убік, звільняючи старості місце на лаві. — Як то кажуть, чим багаті…

— Прошу, — додала від себе Листиця. — Не соромтеся... Я ще закинула в окріп. Зараз піднесу...

— Дякую… — староста не чинячись сів за стіл. — Вареники у Листиці добрі. Скільки не з'їж, а живіт добавки просить. Знає молодиця якусь таємницю.

Листиця тим часом виставила ще одну миску, наповнену доверху свіжозвареними варениками.

— Пригощайтеся…

На якийсь час у хаті запанувала тиша.

— Що нового діється? — Першим відірвався від миски староста.

— Та все по-старому, Титичу.

— А ось тут не погоджуся… — похитав головою той. — Ми хоч і у дідька на запліччі живемо, а все ж таки не в пущі. Деякі новини і до нас долинають.

— І що ж такого цікавого сороки на хвості принесли?

— Так, кажуть, битва нещодавно була сувора. Гноми та орки з кимось під землею зійшлися. Міцно зійшлися… Багато хто там і залишився… — хитро глянув на мене і продовжив. — А ще еее… ті «сороки» подейкують, ніби водив їх у бій чоловік — людина, яку орки своїм вождем визнали? Не знаєш, часом, про кого це вони цокочуть?

— Не варто вірити всьому, що кажуть, — відмахнувся я недбало. — Та й яка людям від того користь, щоб голову забивати? Воює нелюд між собою — нам тільки користь. Правильно?

— Це так… — зітхнув староста. — Істинно так. Замучилися вже з нелюдями… Один неспокій.

— Гей! Ти про що зараз? — я навіть недонесений до рота вареник назад у тарілку поклав. — Невже, гобліни умову порушили і знову данину вимагають?

— Ні, — староста хитнув головою. — Дякую тобі, Владе Твердиличу, з гоблінами у нас спокій. Пішли вони з наших місць і більше не потикаються. Інша у нас турбота…

— То кажи... що мені кліщами з тебе кожне слово тягнути?

Староста якось невпевнено засіпався, мабуть, вирішував: говорити чи ні, — і наважився.

— Пам'ятаєш того троля, якому ми скалку з дупи витягли?

— Ще б пак… — усміхнувся я. — Як не пам'ятати… Адже без його допомоги не відвоювали б ми у гоблінів село. А що?

— Та пустує, зараза…

— Ану, ну… детальніше?

— Взяв собі за звичку з'являтися до нас не рідше ніж раз на тиждень і вимагати частування…