Читати книгу - "Війна світів. Невидимець"

Я тільки глянув на нього й нічого не відповів.

Він простер тонку білу руку і мало не заголосив:

— Як це сталося? За які гріхи така покута? Після ранньої відправи пішов я прогулятися, а тут нагло — вогонь, землетрус, смерть! Содом і гоморра! Вся наша праця пішла за вітром, уся праця... І хто вони такі, ті марсіани?

— А хто такі ми? — насилу промимрив я.

Він обхопив коліна руками і знову повернувся до мене. Якийсь час він мовчки дивився в моє обличчя.

— Я ходив по дорозі, щоб освіжити голову, — повторив він. — І раптом — вогонь, землетрус, смерть!

Він замовк; підборіддя його мало не торкалося кілець.

Потім він знову заговорив, розмахуючи руками:

— Уся праця... всі недільні школи... В чому наша провина? В чому провина Вейбриджа? Все зникло, все зруйновано... Церква! Ми відбудували її тільки три роки тому... І от вона стерта з лиця землі! За що?

Він знову помовчав і заговорив, неначе божевільний:

— Дим від цього пожарища вічно підноситиметься до неба!

Його очі блиснули, пальцем він вказував на Вейбридж.

Я здогадувався, що він душевнохворий. Трагедія, яку йому довелося побачити, спричинила його божевілля.

— Далеко звідси до Санбері? — спитав я.

— Що ж робити? — промовив він. — Невже ці страховиська всюди? Невже земля в їхній владі?

— Далеко звідси до Санбері? — повторив я запитання.

— Тільки сьогодні я служив обідню...

— Обставини змінилися, — спокійно відповів я. — Не впадайте у відчай. Ще є надія.

— Надія!

— Так, надія, попри весь цей жах!

Я виклав йому свою думку щодо нашого теперішнього становища. Спершу він слухав з цікавістю, але потім збайдужів і відвернувся.

— Це початок кінця, — урвав він мене. — Це кінець. Це Страшний суд. Люди молитимуть гори і скелі впасти на них...

Його слова підтвердили мою здогадку. Зібравшись на думці, я підвівся і поклав руку йому на плече.

— Ви ж чоловік, — сказав я. — Ви просто втратили голову. Віра перевіряється тим, як вона може встояти перед нещастям. Подумайте, скільки разів в історії людства бували землетруси, потопи, війни і виверження вулканів. Чому Бог повинен був зробити виняток для Вейбриджа? Бог не страховий агент.

— Як нам врятуватися? — раптом запитав він. — Вони невразливі, вони безжальні...

— Що сильніші вони, то розумнішими й обережнішими мусимо бути ми, — відповів я. — До речі, одного з них убили три години тому.

— Убили? — вигукнув він. — Хіба можна вбити вісника Божого?

— Я бачив це, — вів я далі. — Просто ми з вами потрапили в самий центр подій, от і все.

— Що це в небі? — спитав він.

Я пояснив, що це сигнали геліографа і що вони означають, що люди поспішають нам на допомогу.

— Ми перебуваємо в самій гущі подій, хоча навкруги все спокійно. Наближається гроза. Ось там, здається, марсіани, а в напрямі до Лондона, там, де пагорби Річмондом і Кінгстона, під прикриттям дерев риють траншеї і встановлюють гармати. Марсіани, ймовірно, підуть по цій дорозі.

Він схопився і жестом зупинив мене.

— Слухайте! — сказав він.

Віддалених пагорбів за річкою долинав гул гармат і якийсь страшний крик. Потім запала тиша. Жук перелетів через огорожу. На заході димом затягувало Вейбридж і Шеппертон. У небі блищав місяць.

— Нам треба йти цією стежкою на північ, — сказав я.

Розділ XIV

У Лондоні

Коли у Вокінгу впав циліндр, мій молодший кузен перебував у Лондоні. Він був студентом-медиком і готувався до іспиту; до суботи він нічого не чув про прибуття марсіан. Ранкові суботні газети на додаток до довгих спеціальних статей про Марс і про життя на ньому надрукували досить туманне стисле повідомлення. Повідомлялося, що марсіани, налякані наближенням натовпу, вбили кількох людей за допомогою якоїсь скорострільної гармати. Телеграма закінчувалася так: «Марсіани, хоча і здаються грізними, не вилазили з ями, в яку впав їх снаряд, і, очевидно, не можуть цього зробити. Ймовірно, це викликано більшою силою земного тяжіння». На перших сторінках це особливо підкреслювалося.

Звичайно, всі студенти, які готувалися до іспиту з біології в університеті, куди вирушив того дня й мій кузен, дуже зацікавилися повідомленням, але на вулицях не спостерігалося особливого пожвавлення.

Вечірні газети вийшли з сенсаційними заголовками. Однак вони повідомляли тільки про рух військ до пустки і про те, що палають соснові ліси між Вокінгом і Вейбриджем. О восьмій годині «Сент-Джеймс газет» випустила екстрене повідомлення про те, що попсований телеграф. Припускали, що лінія пошкоджена внаслідок пожежі. У цю ніч — у ніч, коли я їздив до Лезерґеда і назад, — іще нічого не було відомо про битви.

Кузен не хвилювався про нас, оскільки знав з газет, що циліндр упав щонайменше за дві милі від мого будинку. Він збирався поїхати до мене цієї ж ночі, щоб, як він потім розповідав, подивитися на чудовиськ, поки їх не знищили.

Він послав мені телеграму о четвертій годині, а ввечері вирушив до мюзик-холу.

Телеграму я так і не одержав.

У Лондоні в ніч проти неділі теж вибухнула гроза, і кузен доїхав до вокзалу Ватерлоо візником.

На платформі, звідки зазвичай вирушає дванадцятигодинний поїзд, він дізнався, що потяги чомусь не доходять до Вокінга. Чому, він так і не міг добитися: залізнична адміністрація толком нічого не знала. На вокзалі не помітно було хвилювання; залізничники припускали, що між Байфлітом і вузловою станцією Вокінг сталася аварія. Вечірні поїзди, що зазвичай йшли через Вокінг, прямували через Вірджинія-Вотер або Гілдфорд.

Якийсь репортер вечірньої газети, прийнявши кузена помилково за начальника руху, на якого кузен трохи походив, намагався взяти в нього інтерв’ю.

Майже ніхто, втому числі залізничники, не пов’язували це з марсіанами.

Я потім читав у якійсь газеті, нібито ще вранці в неділю «весь Лондон був наелектризований повідомленнями з Вокінга».

Насправді нічого подібного не було.

Більшість мешканців Лондона вперше почули про марсіан тільки в понеділок вранці, коли вибухнула паніка. Навіть ті, хто читав газети, не відразу зрозуміли поспіхом написане повідомлення. Більшість лондонців недільних газет не читали. Крім того, лондонці так упевнені у своїй безпеці, а сенсаційні качки такі звичайні в газетах, що ніхто особливо не переймався цією заявою.

Вчора, близько сьомої години дня, марсіани вийшли з циліндра і, рухаючись під захистом броні з металевих