Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

-    Антон Петрович, ви працюєте будівельником на фірмі «Будіндустрія», це так?

-    Так! А що? На роботу підете жалітися? –  в очах спалахнув вогник ненависті.

-    Ну що ви так зразу. Я вірю, що наша розмова  залишиться в стінах цього кабінету, і ми зрозуміємо один одного. Ви свою роботу якісно виконуєте? Нічого не завалилося? На якість не жалілися?

-    Я багато отримую, тому за роботу тримаюсь. Родина велика, годувати треба, намагаюсь робити усе на совість. Ніхто  ще не жалівся,- не зрозумів, куди я хилю.

-    Я теж хочу свою роботу  виконувати якісно, хоча й не можу сказати, що отримую багато. У ваших руках цегла й будматеріал. А як ви думаєте, у моїх що?

-    Зошити, указка, журнали, підручники, що ж ще?  - знову не зрозумів.

-    Ні! Душі підлітків. І якщо я їм зараз у ці душі плюну, як вони на мене будуть дивитися? Як вірити моїм словам? Як на зрадницю. Ви ж хочете, щоб вас поважали? І я теж хочу!

-    Ви в кожній родині ТАК колупаєтеся? – все одно своє гне, непробивний тип.

-    Ні. В моїй компетенції усього двадцять дві родини. Пробачте, але в обов’язки вчителя Міністерство освіти  поки що увело такий пункт, як інформування батьків про права та обов’язки їхніх дітей, а також їх самих. Я, Антон Петрович, відповідаю за життя й здоров'я  вашої доньки, тому  якщо ще раз побачу синці чи інші сліди насилля на тілах ваших дітей, змушена буду повідомити про цей факт до соціальної служби. Я вас чесно попередила й сподіваюсь, що ви мене зрозуміли.

-    Зрозумів! – сердито  відповів тато Насті, зле глянув  мені прямо в очі й пішов.

 Більше я  не помічала  у Насті  синців, але вона так і лишилася  тихою, неговіркою,  мало посміхалася. Якось в особистій розмові прохопилася, що тато їх, тобто дітей, не б’є, а маму – б’є.