Читати книгу - "Врятуй мене, якщо зможеш, Ольга Християнчук"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
По телевізору показують якийсь іноземний серіал. Молода пара емоційно виясняє відносини, та я майже не звертаю на них уваги. Мої думки літають далеко, там де недавно я боролась за своє життя, там де щосили намагалась врятувати хлопця, котрого терпіти не могла. Саме там на сурових схилах, у смертельно холодному снігу я тулилась до нього, щоб зігріти, вперше говорила з ним спокійно, без взаємних звинувачень. Здається тоді я пізнала зовсім іншого Давида, на долю секунди він був справжнім, і такий Давид мені навіть трохи імпонує.
Серіал набридає і я перемикаю канали. Побачивши знайомих рятувальників, зупиняюсь. Вони стоять на фоні лижної траси і активно розповідають про пошуки двох молодих людей і їх спасіння. Вони говорять про нас. Один з них, той що хвалив мене на горі, говорить, як я героїчно рятувала друга. Потім кадр міняється і на екрані вже я, на лікарняному ліжку. Похмуро відповідаю на запитання, обличчя бліде, вигляд маю втомлений. Поруч сидить веселий Дмитро. Всього не показали, вирізали більшу частину, і я цьому тільки рада. Потім показують Давида. Я автоматично прибавляю голосу на пульті, уважно дивлюсь, затамувавши подих. Його вигляд гірший ніж в мене. Голова перемотана, на нозі наложений гіпс, його вираз обличчя досить болісний і знесилений. Репортерка активно задає питання, він в’яло відповідає хриплим голосом. Я рада його бачити, щаслива, що він живий.
- Ваша подруга досить кмітлива, - веселий голос репортерки звучить у моїй палаті. Зайшла мова про мене, я прислуховуюсь. – Вона сховала вас від непогоди у ямі, яку сама ж вирила. Як ви вважаєте, завдяки цьому ви врятувались?
Я завмираю в очікувані відповіді. Чомусь мені дуже важливо, що скаже Давид. На мить його обличчя проясняється, губи розтягуються у ледь помітній посмішці і зелені очі дивляться з екрану прямо на мене. По спині біжить холодок, стає ніяково.
- З нею не страшно потрапляти в небезпечні ситуації, в цьому я переконався. Вона зігрівала мене своєм тілом, і саме це дозволило мені дожити до ранку. Вона була моя надія.
Я вимикаю телевізор і виходжу з палати. Швидко іду по коридору з бажанням побачити Давида. Дивне раптове відчуття оселилось глибоко в душі. Наче якась прив’язаність. Я не розумію, що зі мною відбувається, але знаю точно, що як раніше, я до нього відноситись вже не зможу. Це наче коли приручаєш бездомну тваринку і береш зобов’язання на себе піклуватись про неї.
Ходжу від палати до палати, заглядаю у кожну, поки на п’ятій чи шостій не зупиняюсь. Він лежить з заплющеними очима, можливо спить. Я тихенько заходжу в середину. В палаті більше нікого не має і я з полегшенням присідаю на стілець біля ліжка. Якусь мить просто на нього дивлюсь і в серці відчуваю дивне тепло. Невже я до нього прив’язалась? Та не може бути. Разом ми провели лише добу.
- Прийшла перевірити чи ще живий? – очі закриті, та посмішка на його обличчі дразнить мене.
- Нема чого перевіряти, - відповідаю, намагаюсь бути байдужою, та серце чомусь зрадливо прискорює ритм. – Тільки що бачила тебе по телевізору. На помираючого не схожий.
Він розплющує очі, дивиться на мене уважно.
- Я теж дивився. Дмитро напевно добре турбується про тебе, - мені здається, чи я чую в його голосі ревнощі? З якої б це радості?
- Він довго не затримався, - легковажно махаю рукою. – Як тільки прийшов твій батько, відразу утік.
Давид напружується, обличчя перетворюється на кам’яну маску.
- Він до тебе заходив? Навіщо? – голос тривожний, збентежений.
- Просто подякував за допомогу тобі, - відповідаю розгублено.
Давид зажмурюється, стомлено протирає очі, потім дивиться приречено в стелю.
- Просто так у нього ніколи нічого не буває, - робить висновок.
Я з ним згідна, його батько не простий, та продовжувати цю розмову не хочеться. Оглядаю палату. Така ж як у мене, тільки на тумбочці ціла миска різноманітних фруктів.
- Тебе я бачу гарно провідали, - посміхаюсь і хапаю з миски мандарин. – Це Аліса принесла?
Я починаю теребити запашний цитрус. Його екзотичний аромат розноситься у повітрі, перебиваючи стійкий запах медикаментів, який за роки вже в’ївся в стіни.
- Гей, це моє, - жартома викрикує Давид і ловить мене за зап’ясток. Я вириваюсь і продовжую звільняти мандарин від шкірки. – Навіть не запитала.
Він показово хмурить брови. Я демонстративно кладу дольку собі до рота і з задоволенням стогну. Солодкий сік дразнить смакові рецептори, це справді дуже смачно. Він уважно спостерігає за мною з незрозумілим блиском в очах.
- Гаразд, я з тобою поділюсь, - говорю йому поблажливо.
Відриваю дольку і тягнусь до його рота. Він охоче розкриває губи і прийнявши гостинець, торкається ними моїх пальців. Це виходить наче легкий поцілунок. Шкіру у тому місці закололо, відчуваю, як щоки зашарілись від жару. Я різко забираю руку, лише зараз зрозумівши усю ситуацію.
Давид не відриває від мене очей. Він ніби чекає, що я знову його насварю, як тоді на горі. Та я мовчу. Між нами щось почало відбуватись і це чомусь мене лякає. Не можна захоплюватись мажором, не можна йому довіряти. Нічого хорошого з цього не вийде.
Не почувши від мене протесту, Давид сприймає моє мовчання, як згоду. На обличчі з’являється радість. Він тягнеться рукою до мене, легенько торкається коліна. Я не ворушусь. Якась невидима сила сковує все тіло. А може я просто хочу знати, що буде далі?
А далі він збирається мені щось сказати, та зі скрипом відчиняються двері і в палату вривається дівчина. Вона кидається до Давида, обіймає за шию, а я відчуваю лиш холод у тому місці, де тільки що була його рука.
- Давиде, любий, який жах, - лепече вона своїм милим голоском і я вже її не переношу. – Що с тобою сталось? Ти весь покалічений.
- Ларо, заспокойся, все нормально, - ніяково говорить Давид і відсторонює її від себе.
Дівчина заправляє довге, чорне волосся за вухо, роздивляється крізь густі вії свого хлопця і кривить губки на красивому обличчі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Врятуй мене, якщо зможеш, Ольга Християнчук», після закриття браузера.