Читати книгу - "Безцінний"

оскільки мав великий і довгий капот, з-під якого долинало глухе металічне клекотання, трохи ніби ображене, що не може перетворитися на ревіння. Блискуче сріблясте лакове покриття на тлі засніженого Берліна нагадувало пародію на Казимира Малевича — замість білого на білому срібне на срібному.

З боку водія вийшов високий чоловік, здалеку було видно тільки чорне волосся й темно-сірий костюм. З боку пасажира — огрядний чоловік із залисинами у чорному піджаку.

Професор пригладив сиве волосся, поправив кашеміровий шалик і застібнув верхній ґудзик піджака.

Був готовий до бою.

4

Не встиг подзвонити, як Фрей відчинив двері. Пишномовно привітав антиквара словами, що їх завчив напередодні в готелі. Німецька Кароля була майже бездоганна, але для нього було важливо не стільки не помилитися під час привітання, скільки намагатися говорити «високою німецькою», щоб від його мови не тхнуло еміграцією, а пахло повагою до німецької цивілізації. Ще в дверях відрекомендував свого товариша Єжи Маєвського з адміністрації ПКН «Орлен».

Фрей запросив їх до будинку. Звиклі до помешкань колекціонерів, очі Кароля відмічали всі характерні деталі. Дві камери зовнішнього спостереження, броньовані двері, покажчики руху в передпокої й невелика камера в кутку, пульт сигналізації. Йому було цікаво, що висіло в коридорі, зазвичай саме коридор у домівках любителів мистецтва є візитівкою господаря. Така собі інформація: не тримаю тут жодних скарбів, але це мій стиль і вхід до мого королівства, розшифруй це правильно.

Ніхто з представників антикварної галузі не знав, що у варшавському помешканні Кароля стояв наповнений трилерами стелаж із фанери і висіло кілька любительських знімків з єдиної відпустки, яку провів із жінкою, яка тоді видавалася йому дуже важливою. Через те ніколи нікого не запрошував до себе, і це, звісно ж, обросло легендою по всій Європі. Одного разу трапилося так, що хтось, не уявляючи, з ким розмовляє, розповів йому, що буцімто у Варшаві є один молодий арт-дилер, який має японські мініатюри з такими неподобствами, яких навіть в інтернеті не побачиш. Що ж, з іншого боку, добра легенда — це вигідна річ.

У коридорі Даґоберта Фрея трохи скривився. Або професор має поганий смак, або пожертвував своїм смаком заради клієнтів, роблячи ставку на найбільш ходовий товар. Такі картини Кароль називав «гітлерами», оскільки вони чудово пасували до міщанського смаку фюрера. Реалістичне, навіть натуралістичне малярство XIX і початку XX століть, краєвиди або оголена натура, без релігійної тематики. Має гарний вигляд у вітальнях таких вілл, як оця, коли вечорами на лискучому лаковому покритті бігають відблиски вогню з каміна. Для професіонала коридор був своєрідним тестом, тому зупинився біля єдиної вартісної речі: графіки Каспара-Давида Фридриха[13], якого, щоправда, Адольф цінував, але, скоріше за все, не звернув би уваги на таку збляклу графіку. Самотній мандрівник з підзорною трубою сидів на дюні і вдивлявся в море, за спиною в нього були білі скелі. Дуже романтично, як зазвичай у Фридриха, але так делікатно, що все видавалося ледве вималюваним у серпанку, надзвичайно поетично, як на цього чудового, але все ж таки точного художника. Наскільки пам’ятав, графіку було придбано торік на аукціоні «Крістіз» більше ніж за триста тисяч фунтів. Здогадувався, що вона поїхала до Німеччини, але не сподівався побачити її саме тут.

— Вітаю, чудове надбання, — сказав. — Залишиться в колекції?

Німець злегка посміхнувся.

— Хотів би, та боюся, це не для мене. Трохи потішуся й шукатиму хорошого покупця. Така вже доля арт-дилера, чи не так?

Кароль кивнув, демонструючи професійне розуміння. Фрей, так само як і решта світу, не мав знати, що відомий арт-дилер Кароль Бознанський не має вдома жодної картини. Ну, майже. У його кабінеті висів портрет тієї самої жінки, яка у передпокої усміхалася з пляжного килимка. Фангор[14], справді надзвичайний.

Перейшли до міщанської вітальні на обов’язкову розмову за кавою. Ритуальні нарікання на фатальний смак клієнтів, податки й аукціонні виплати, спекулянтів, що маніпулюють цінами на ринку, ліві аукціони й продиктована медіями мода, яка псує довготривалі стратегії. Словом, вдавали, що вони не є корисливими мінялами і перекупниками, якими насправді були. Кароль видавав своєю гладенькою німецькою банальні фрази, водночас оцінюючи господаря. Смішно, але щоразу, коли йшов на зустріч із німецьким колекціонером, сподівався побачити когось у стилі молодіжних фільмів з часів свого дитинства. Коричнева сорочка, застібнута під шию, тонкий пуловер з V-подібним вирізом, зачесане набік сивувате волосся й окуляри в дротяній оправі. Даґоберту Фрею було десь під сімдесят років, але до цього образу йому було дуже далеко. Елегантні чорні штиблети, цупкі штани з сірого вельвету, бавовняна сорочка кольору виварених джинсів і кашеміровий шалик теплих тонів. Доповнювало образ зібране у хвіст довгасте волосся та окуляри в червоній оправі. Дивовижно, але Фрею, як арт-дилерові, вдалося справити навіть симпатичне враження.

— Гарне у вас прізвище, пане Каролю. — Німець підморгнув йому, доливаючи всім кави.

Єжи Маєвський поїхав до Берліна тільки тому, що розмовляв німецькою. Колись навіть спостерігав за приходом ПКН «Орлен» на терени колишньої НДР, на жаль, не зовсім вдалим. Втім, про мистецтво не мав жодного уявлення і тепер вирішив долучитися до розмови, в якій врешті щось зрозумів.

— Я навіть думав, — сказав менеджер, — чи це не ваша прабабця або її сестра. Це пояснювало б ваше зацікавлення.

— Це було б прекрасно, хоча й малоймовірно, — відповів за нього Фрей, струшуючи з рук крихти від тістечка. — Тому що пані Бознанська померла в солідному віці старою панною. Раніше, на жаль для себе й на щастя для історії мистецтва, вона присвятила усю себе малярству і не помітила, коли минула пора для одруження. Натомість її єдина сестра, потенційна пратітка пана Кароля, була бездітною вар’яткою та алкоголічкою, яка наклала на себе руки.

Віце-голова Маєвський з розумінням покивав головою, намагаючись сховатися за своєю порцеляновою філіжанкою.

— Ходімо нагору й поговоримо про справи, — запропонував Фрей.

Заховане за броньованими дверима з кодовим замком приміщення нагорі мало справляти враження магічного храму мистецтва, хоч тут і не було нічого ліпшого чи ціннішого за Фридриха з коридора, а на додачу для ефекту все було перемішане з копіями великих майстрів. Крім цього, оббиті плюшевим матеріалом стіни, добре приховані камери, світло, що створювало інтимну обстановку, й атмосфера, що обіцяла нещасному дурнуватому нуворишеві, який залишав тут свій чек, можливість забрати з собою часточку елітарного світу. Разом з одним із «гітлерів», які рясно окупували — excusez le motl[15] — тутешні стіни. Кароль оглянув інтер’єр і раптово зрозумів, що щойно виграв переговори, які тільки починалися.

— Ви не повинні були собі таке дозволяти, —