Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

терміни для цієї тяжкої розмови. Габермас, ініціюючи Historikerstreit [суперечку істориків] наприкінці 1980-х, мав на меті наново акцентувати на моральній окремішності нацистської доби. Його критики, звісно, заперечували: мовляв, історію не можна писати в такому моральному тоні; так чи так, ми просто мусимо знайти спосіб розповісти німецьку історію, навіть ризикуючи її «нормалізувати». Однакза десяток років услід за революціями 1989-го дискусія змістилася до спірних заяв і контрзаяв: хто страждав, від чиїх рук, як сильно? А це вже зовсім інше питання.

Я погоджуюсь. Зовсім донедавна в Німеччині саме питання конкуренції страждань не могло бути легітимним способом формулювати історичне питання — за винятком, звісно, тих кіл, що й самі позбавлені політичної легітимності. Тоді ми не очікували б побачити, як німці пишуть книжки про німецьких жертв союзницьких бомбардувань. А надто навряд чи хтось міг припустити, що Ґюнтер Ґрасс — саме він — увіковічить у своєму бестселері німецьких біженців на кораблі «Вільгельм Ґустлофф», який совєти потопили в Балтійському морі наприкінці війни. Річ не в тому, що ці історичні теми якісь недоречні; але сама ідея наголошувати на німецькому стражданні, неявно порівнюючи його зі стражданням інших від рук німців, небезпечно наближалася до думки про відносність нацистських злочинів.

Як ти кажеш, усе це і справді змінилося протягом 1990-х років. Цікаве питання: чому? Відповідь: тому що відбулася зміна поколінь. Ще в середині 1980-х Габермас міг стверджувати — і це було безперечним для багатьох його читачів, — що його співвітчизники, німці, не заслужили права «нормалізувати» свою історію: у них просто не було такого варіанта. Однак через десять років, коли історія сама нормалізувала Німеччину — завдяки революціям 1989-го, зникненню НДР і подальшому об’єднанню країни, — нормалізація стала... нормальною.

Сучасна Німеччина — це не лише возз’єднана країна; вона вже не окупована навіть у геть залишковому сенсі. Тож Друга світова війна закінчилась і формально, і історично, протривавши якісь п’ять десятиліть. Нормалізація Німеччини доволі передбачувано прискорила перестворення її історії, а отже — історії всієї Європи. Нині німці та інші розглядають своє минуле в категоріях цілком порівнюваних із тими, що відомі нам з інших історіографій. Ця зміна перспективи відбулася саме в те десятиліття, коли «віктимність» посіла чільне місце на сцені історичних і політичних дебатів, тому нас не має дивувати, що питання порівняльного страждання, вибачення і вшанування пам’яті — відомі нам з американської політики ідентичності й південноафриканських комісій правди[15] — є і в німецьких розмовах.

«Казати правду» — що саме собою так довго було проблематичним завданням з огляду на суперництво «правд» і вартість їх оприлюднення — тепер стало самодостатньою чеснотою. І що більшу правду ти хочеш розповісти, то більше претендуєш на увагу співгромадян і співчутливих спостерігачів. Тому — попри очевидний ризик, що це скидатиметься на змагання з остаточною правдою геноциду євреїв, — відверті розмови про дотепер незручні епізоди недавнього минулого Німеччини можуть заохотити до розповідання багатьох історій.

Справжня проблема, звісно, в тому, що коли одна спільнота вимагає «казати правду», то пропонує не лише максимальну версію власного страждання, а й імпліцитну мінімізацію страждань інших.

2. Лондон і мова: англійський письменник

Школа для мене не була ані домом, ані втечею з дому. В інших дітей, зокрема моїх друзів, дідусі й бабусі розмовляли без акценту. Мене це по-своєму бентежило, може, навіть дещо ізольовувало. У моєму світі всі дідусі й бабусі говорили з акцентом, вони були такими за означенням — кимось, кого не до кінця розумієш, бо вони мають звичку несподівано переходити на польську, російську чи їдиш. У початковій школі учитель у недоречному пориві філосемітизму вказав на мене як на приклад того, які євреї розумні, чим забезпечив мені заздрісну неприязнь половини однокласників. Ця неприязнь переслідувала мене решту шкільних років.

В одинадцять років мене прийняли до школи Емануель, місцевого навчального закладу зі змішаним фінансуванням, фактично безоплатної школи з конкурсним відбором, яку недолуга стандартизація британської освіти згодом витіснила в приватний сектор. У школі, де вчилася тисяча з лишком хлопців, не набралося б і десятка євреїв. Тут я чимало стикався з антисемітизмом — від учнів, чиї батьки, без сумніву, теж були антисемітами. У середовищі нижчого середнього й робітничого класів Південного Лондона, яке обслуговувала ця школа, антисемітизм у ті роки не був рідкістю й дивиною.

Ми забуваємо, скільки антисемітизму було в Англії, принаймні до радикальних змін 1960-х років і поступового усвідомлення Голокосту. Вінстон Черчилль явно не забував. Воєнна розвідка доповідала йому про широку недовіру до євреїв і неустанні ремствування, мовляв, війна точиться «за них». Тому під час війни він стримував розмови про Голокост і не допускав публічних дебатів про те, чи мають Королівські повітряні сили бомбити табори.

Я виріс в Англії, у якій євреї все ще належали до рідкісних помітних чужих: азійців тоді було мало, темношкірих іще менше. Якщо євреї були об’єктами недовіри, особливо в районі, закріпленому за школою Емануель, — це не тому, що нас вважали визначними науковцями чи бодай здібними до комерції або надто успішними людьми. Ми просто були чужими: тому що ми не вірили в Ісуса, а більшість людей у ті часи ще вірила, і тому що ми прибули — чи принаймні так про нас думали — із дивних далеких країв. Власне, відвертих антисемітів серед учнів було не так і багато, але вони були гучними й безсоромними.

І хоча мені, мабуть, трохи зарадило регбі, для таких дітей я завжди був типовим єврейським хлопчиком в окулярах. Раз чи двічі я вплутувався в бійки, спровоковані антиєврейськими кпинами. Атмосфера принагідної ворожості суттєво псувала чари мого середньошкільного періоду. Я ходив до школи, вчився, займався спортом, дорогою додому остерігався поганих хлопців; але поза тим я був цілком байдужим до всього того досвіду, майже нічого з тих років не згадую з приємністю.

Чого мені школа не дала — це хоч якогось відчуття колективної ідентичності. Я був і є одинаком. Сестра на вісім років молодша, тож ми небагато часу проводили разом. Від семи до п’ятнадцяти років я найбільше любив читати у своїй кімнаті, кататися на велосипеді й подорожувати поїздами. Наприкінці XIX століття Емануель перенесли на трикутну ділянку в Беттерсі, на південь від вокзалу Клепем-Джанкшн. Обабіч пролягали залізничні шляхи: з південного боку бігли колії від Вікторії на схід; із заходу школу оминала південно-західна гілка від Ватерлоо до атлантичних портів. Кожен урок, кожну розмову перемежали звуки поїздів. Школа, головне джерело моєї підліткової самотності, принаймні обіцяла шлях утечі.

Втім