Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

призупинила обговорення Голокосту на Заході. Але совєти й самі не горіли бажанням заохочувати такі дискусії. Одна з причин, чому ми не знали того, чого не знали про Голокост, — радянське його трактування. Під час війни Сталін цілком свідомо використав єврейське питання, щоб зібрати гроші зі своїх західних союзників; згодом він різко відступив і обернувся проти євреїв, які допомогли йому в цій рекламній кампанії: когось убив, когось репресував.

У результаті Треблінка остаточно зникає з радянської історії Другої світової війни. У вересні 1944 року радянський письменник Василь Гроссман побував у Треблінці як воєнний кореспондент. Гроссман чудово знав про Голодомор, про сталінський терор, про Битву під Сталінградом; він знав, що його матір у Бердичеві вбили німці, тож коли опинився у Треблінці й побачив те таємниче поле, йому було неважко здогадатися, що там сталося. Німці задушили газом сотні тисяч євреїв. І от Гроссман пише про це довжелезну статтю «Треблінське пекло».

Але такі матеріали, де наголошено на специфічності єврейського досвіду, допускали до публікації протягом дуже короткого періоду. За якісь кілька років по закінченні війни Сталін круто змінив курс — і в СРСР, і, звісно, у комуністичній Польщі та всій комуністичній Східній Європі. Наслідком — як виявиться, тривалим — стало нав’язування такої собі універсалізації нацистських жертв: усі ці люди, які загинули в Треблінці чи інших виявлених таборах, були просто звичайними людськими істотами, мирними радянськими (або польськими) громадянами.

Ласка, з якої у воєнний час їдишемовні актори та євреї могли поїхати до Нью-Йорка і збирати гроші, безперечно, була винятком, а не правилом у радянській історії. І очевидно, що будь-кому, хто виріс у марксистській традиції, було значно простіше пояснювати фашизм у класових термінах. Передусім тогочасному радянському керівництву було зручніше описувати і просувати «Велику Вітчизняну війну» як антифашистську боротьбу, а не представляти конфлікт із недавньою союзницею Сталіна як антинімецьке починання чи тим паче як війну проти расистів. Тож цілком закономірно євреї з цієї історії зникають.

Ідеться не про те, ніби впродовж війни страждання євреїв заперечували чи бодай мінімізували. За іронією, євреї Східної Європи та Радянського Союзу у часи їх знищення досягли рівності, яку їм так давно обіцяли просвічені європейці: євреї стали такими ж громадянами, як усі, нічим не відрізнялися від інших. Отож їм дісталося найгірше з обох світів: їх убивали як євреїв, а увічнювали й офіційно згадували просто як громадян країни, де їм випало перебувати на момент смерті.

Навіть нині багатьом людям значно комфортніше приставати на радянську версію німецького масового вбивства, при цьому анітрохи не симпатизуючи марксизму чи Радянському Союзу. Оскільки повоєнна радянська історіографія і пропаганда наголошували на переслідуванні за ознакою громадянства, а не етнічності, вони допускали й навіть заохочували піднесення громадянського страждання і громадянського спротиву.

Мій приятель і колега Ян Ґросс, мабуть, ствердив би, що така версія подій особливо приваблива в певних краях: у Польщі та Румунії напевно; можливо, ще в Словаччині. Змішуючи всіх жертв — чи їх убито за віросповідання, «расу», громадянство, чи просто в перебігу небачено жорстокої окупаційно-винищувальної війни, — радянський наратив замовчував прикрі масштаби, у яких нищення євреїв-румунів, євреів-поляків та інших зазвичай не викликало жалю на місцях. Якщо всіх жертв скинути докупи, зменшується небезпека розплати за давні події чи історіографічної ревізії. Мертві, звісно, заперечили би проти переписування їхнього досвіду, але їх позбавлено голосу.

Ну, якщо ти польський єврей, живеш собі в повоєнному польському суспільстві, якось асимілюєшся, робиш таку-сяку кар’єру — а такі люди були до комуністської антисемітської кампанії 1968 року й навіть після, — то важко від цього всього відмежуватися. Але ми не можемо списати всі події та подальші містифікації лише на Сталіна; чимало відповідальності лежить і на Гітлері. У Другій світовій і близько не загинуло стільки етнічних поляків, як собі уявляють поляки, а все одно загинуло страшенно багато. Точно не три мільйони, як зазвичай заявляють; мабуть, навіть не два мільйони, а ближче до одного; та це однаково жахливе число.

А далі ще розмитість самого досвіду, коли, наприклад, є двоє людей, які працювали на інформаційну службу польської Армії Крайової, де, як і в аналогічному органі Французького опору, непропорційно багато євреїв. Одна з них, скажімо, гине — чи то вбита з політичних мотивів, чи випадково; другу страчують як єврея: на обох могли донести з цілком різних причин. Або згадаймо, що після повного знищення Варшавського гетто на його місці німці тисячами страчували поляків. Їхні тіла спалювали в таких самих імпровізованих крематоріях, які ще донедавна були призначені євреям, — а іноді й разом з уцілілими євреями, яких упіймано в той же час. Попіл їхній, звісно, перемішався.

З вигадливо переплетеними історичними подіями проблема от у чому: щоб краще зрозуміти їхні складові, їх треба відокремити. Але щоб побачити історію вповні, складові треба знову зв’язати докупи. На жаль, історіографія євреїв Східної Європи, та й самої Східної Європи, великою мірою полягала або в силуваному відокремленні, або в упертій відмові проводити хоч якісь розмежування. Відокремлення фальсифікує одну частину історії; невідокремлення подібно спотворює якусь іншу частину.

Ця дилема, нагальна для чутливого науковця-історика, у Західній Європі не набуває аж такої гнітючої форми; власне, з цієї причини у східній половині Європи настільки складніше викласти і зрозуміти Другу світову війну. Думаю, західніше від Відня ми досить добре розуміємо двозначності, з якими стикаємося. Вони стосуються рухів опору, колабораціонізму та їхніх нюансів і наслідків: часто це питання довоєнних політичних конфліктів, відтворювані під виглядом рішень воєнного часу. У Західній Європі багато обговорювали так звану «сіру зону», непрості моральні вибори й можливості, що постали перед населенням окупованих земель; а також повоєнну брехню і своєкорисні омани учасників подій. Словом, ми розуміємо, до яких складників мусить звертатися будь-яка повна історія тих років. Однак і досі для історика цього періоду в Східній Європі головне завдання — вирішити, як визначати самі ці складники.

Але тоді брак східноєвропейської історії може стати проблемою поза Східною Європою. Без чіткого уявлення про те, що там відбулося, німці можуть зірватися назад у національну історію, або ж історію національної жертовності. Мені впадає у вічі — цікаво, чи ти погодишся, — різниця між німецькими дискусіями у 1980-х, у 1990-х і в першій декаді нинішнього століття. Відмінність — у контрасті між історизацією та віктимізацією. У 1980-х Західна Німеччина все ще була поглинута суперечкою, як умістити в національну історію тринадцять років Гітлерового Райху. Зо чотири десятиліття до того Арендт і Ясперс уже визначили