Читати книгу - "Зламані янголи"

здавалося, співала якась жінка. У двох кутках вітальні це зображення повторювали у зручнішому для перегляду форматі екрани притомнішого розміру на двох вертикальних стелажах. Біля віддаленої стіни стояв довгий стіл, на якому хтось розставив стільки їжі й питва, що вистачило б на цілий взвод.

— Влаштовуйтеся як вам зручно, — сказав Роспіноеджі, тим часом як охоронець-труп поніс його геть крізь арковий прохід. — Я за хвилинку повернуся. Їжа й напої он там. А, ще гучність, якщо хочете.

Раптом стало чути музику з екрана, в якій можна було одразу впізнати композицію Лапіне — щоправда, не її дебют, кавер джанк-сальсового хіта «Відкрита земля», що зчинив великий переполох минулого року. Ця пісня була повільніша, в неї вряди-годи впліталися передоргазмові стогони. На екрані Лапіне висіла догори дриґом, охопивши стегнами ствол гармати танка-павука, й муркотіла на камеру. Мабуть, агітувала записуватися до війська.

Шнайдер підійшов до столу й заходився накладати на тарілку всі наїдки, які можна було там знайти. Я побачив, як двоє бійців ополчення зайняли позицію біля ліфта, знизав плечима й долучився до нього. Таня Вардані наче зібралася зробити так само, але тоді різко змінила курс і підійшла до одного з завішаних вікон. Одна вузька рука потягнулася до вплетених у тканину фіранок візерунків.

— Я ж вам казав, — звернувся до мене Шнайдер. — На цьому боці планети підключити нас може хіба що Джоко. Він має контакти з усіма гравцями на ринку Лендфолла.

— Тобто мав до війни.

Шнайдер заперечно хитнув головою.

— І до війни, і під час війни. Ви ж чули, що він казав про експерта. Він аж ніяк не міг би утнути таке, якби втратив підключення до машини.

— Якщо він підключений до машини, — терпляче поцікавився я, не зводячи погляду з Вардані, — то з якого це дива він живе в цій дупі світу?

— Може, йому тут подобається. Він тут виріс. Та ви взагалі бували у Лендфоллі? Ото справді дупа світу.

Лапіне зникла з екрану, а на зміну їй прийшов якийсь документальний сюжет про археологію. Ми сіли з тарілками на один з диванів, і Шнайдер уже зібрався їсти, але побачив, що я їсти не збираюся.

— Зачекаймо, — тихо порадив я. — Це лише ґречно.

Він пирхнув.

— Ви що собі думаєте — що він нас отруїть? Навіщо? Користі з цього не буде.

Але їжі не торкнувся.

Зображення на екрані помінялося знову — тепер ішов сюжет про війну. Маленькі веселі спалахи лазерного вогню на затемненій рівнині невідомо де та карнавальні вогні від ударів ракет. Звуковий супровід підчистили: кілька приглушених відстанню вибухів, на які було накладено сухий голос коментатора, що повідомляв безневинні на перший погляд дані. Супутні втрати, попереджені операції повстанців.

З протилежної арки вийшов Джоко Роспіноеджі без куртки та в супроводі двох жінок, які неначе вийшли просто з програми для віртуального борделю. Їхні закутані в муслін тіла були позбавлені ґанджів і наділені пружними формами, а обличчя були невиразні. Між цими двома кралями восьмирічний Роспіноеджі мав сміховинний вигляд.

— Іванна й Кас, — сказав він, по черзі показавши рукою на кожну з жінок. — Мої постійні супутниці. Кожному хлопчикові потрібна мама, чи не так? Або дві. Отже, — він несподівано гучно клацнув пальцями, і його супутниці попливли до шведського столу. Він усівся на диван поблизу. — Переходимо до справ. Що саме я можу зробити для тебе та твоїх друзів, Яне?

— Ви не їсте? — запитав я його.

— Ой, — він усміхнувся й показав на двох своїх супутниць. — Ну, вони їдять, а я дуже сильно люблю їх обох.

Шнайдер явно знітився.

— Ні? — Роспіноеджі зітхнув і, потягнувшись, навмання взяв з моєї тарілки тістечко. Куснув його. — Так от. Тепер ми можемо перейти до справ? Яне, прошу!

— Ми хочемо продати тобі шатл, Джоко, — Шнайдер добряче надкусив курячу ніжку й заговорив, жуючи. — Ціна мінімальна.

— Справді?

— Еге ж. Вважай це надлишковим військовим майном. «Ву-Моррісон» ISN-70, майже не використовувався, жодного зареєстрованого попереднього власника.

Роспіноеджі всміхнувся.

— Мені важко в це повірити.

— Якщо бажаєш, перевір, — Шнайдер проковтнув відкушене м’ясо. — Його ядро даних вичищене краще за твою податкову звітність. Дальність польоту — шістсот тисяч кілометрів. Універсальна конфігурація — може пересуватись у жорсткому космосі, в суборбітальному просторі, під водою. Керування — як у бордельного стерва.

— Так, здається, я згадую: сімдесяті просто вражали. Чи ти сам мені це розповідав, Яне? — хлопчина потер безбороде підборіддя жестом, що явно належав якомусь попередньому чохлу. — Не зважай. Як я розумію, ця вигідна покупка за безцінь озброєна.

Шнайдер кивнув, жуючи.

— Турель для мікроснарядів на носі. Плюс системи ухиляння. Повний пакет програм самозахисту, дуже хороший.

Я закашлявся, вдавившись тістечком.

Двоє жінок підпливли до дивана, на якому сидів Роспіноеджі, та влаштувались обабіч нього симетричними прикрасами. Відколи вони зайшли, я не чув, щоб якась із них вимовила бодай слово чи видала хоч якийсь звук. Жінка ліворуч від Роспіноеджі почала годувати його зі своєї тарілки. Він сперся на неї, задумливо оглядаючи мене й жуючи отриману від неї їжу.

— Гаразд, — нарешті сказав він. — Шість мільйонів.

— ООНівських? — спитав Шнайдер, і Роспіноеджі голосно засміявся.

— Стазів. Шість мільйонів стазів.

Йшлося про стандартні талони археологічних знахідок, створені тоді, коли уряд Санкції був усього-на-всього планетарним претензіоністом; тепер вони були непопулярною планетарною валютою, що в порівнянні з латімерським франком, який вона замінила, нагадувала болотну пантеру, яка намагається видертися вантажним пандусом, обробленим антифрикційним покриттям. На той час за долар Протекторату (ООН) давали близько двохсот тридцяти стазів.

Шнайдер вжахнувся, його дріб’язкова крамарська душа була обурена.

— Та ти жартуєш, Джоко. Навіть шість мільйонів ООНівських — це десь половина його вартості. Це ж «Ву-Моррісон», чуваче.

— Там є кріокапсули?

— Гм-м-м… Ні.

— То нахріна він мені треба, Яне? — без запалу спитав Роспіноеджі. Він скосив очі на жінку праворуч від себе, і вона без жодного слова передала йому винний келих. — Послухай, наразі космомашина може знадобитися комусь поза військом хіба що для того, щоби звалити звідси, прорвати блокаду й дістатися Латімера. Людина, яка знає своє діло, може змінити дальність його польоту, і я знаю, що «Ву-Моррісони» мають незлі системи наводження, та на тій швидкості, яку можна витиснути з ISN-70, особливо спеціально індивідуалізованого, летіти ним до Латімера все одно доведеться майже три десятиліття. Для цього потрібні кріокапсули, — він підняв руку, не даючи Шнайдерові заперечити. — А я не знаю нікого, нікого, хто може роздобути кріокапсули. Ні за бабів, ні за гроші. Лендфолльський картель знає, що робить, Яне, і він позакривав усі шляхи. Ніхто не вибереться звідси живим до кінця війни.