Читати книгу - "Зламані янголи"

Але зараз, не будучи на фронті, можна перебувати лише в окупації того чи іншого штибу. Лендфолл щонайбільше за вісімсот кілометрів на захід від нас. Ми досить близько, щоби вважатися периметровим постом, а це забезпечує гарнізон державного ополчення та періодичні візити політичних експертів Картелю, — він ще раз зітхнув. — Це все дуже дорого.

Я з підозрою глянув на нього.

— У вас стоїть гарнізон? Де?

— Он там, — хлопчик тицьнув великим пальцем на пошарпану групку бійців нерегулярного війська. — А, ще кілька є біля бункера висхідного зв’язку, відповідно до норм, але, по суті, гарнізон — це все, що ви бачите тут.

— Ото державне ополчення? — перепитала Таня Вардані.

— Так, — Роспіноеджі на мить сумовито поглянув на вояків, а тоді знову повернувся до нас. — Звісно, кажучи, що це дорого, я передусім мав на увазі, скільки грошей потрібно, щоб візити політичного експерта були приємними. Для нас і для нього. Експерт — людина не надто витончена, проте має чималі, гм, апетити. Та й на те, щоб він лишався нашим політичним експертом, теж потрібно витрачатися. Як правило, їх міняють раз на кілька місяців.

— Він зараз тут?

— Якби він був тут, я навряд чи запросив би вас сюди. Він поїхав лише минулого тижня, — хлопчик криво посміхнувся, що справляло неприємне враження на такому юному обличчі. — Можна сказати, задоволений побаченим.

Я мимоволі всміхнувся.

— Думаю, ми приїхали куди слід.

— Ну, це залежить від того, по що ви приїхали, — сказав Роспіноеджі, позирнувши на Шнайдера. — Ян розповів дуже мало. Але проходьте. Навіть у Розкопці-27 є місця, де обговорювати справи приємніше.

Він повів нас назад до групки бійців ополчення, що його чекали, й різко клацнув язиком. Постать, яка несла його перед цим, незграбно зігнулася й підняла його. У себе за спиною я почув, як Таня Вардані охнула, побачивши, що зробили з цим чолов’ягою.

Це було аж ніяк не найстрашнішим, що траплялося на моїй пам’яті з людьми, — власне, навіть не найстрашнішим із того, що я бачив останнім часом; та все ж у розтрощеній голові та сріблястому гіпсі з домішками, яким її зліпили докупи, було щось моторошне. Якби мене попросили висловити якийсь здогад, я сказав би, що цей чохол постраждав від летючих осколків. Після керованої зброї направленої дії там би просто не лишилося з чим працювати. Але хтось десь завдав собі клопоту полагодити череп мерця, заклеїти дірки, що лишилися в ньому, смолою, й замінити очі фоторецепторами, що засіли в випатраних очницях, наче гігантські срібні павуки в очікуванні жертв. Тоді ця людина, вочевидь, вдихнула у стовбур його мозку досить життя, щоб він користувався вегетативними системами та основними руховими функціями організму та ще, можливо, реагував на кілька запрограмованих команд.

Коли мене ще не підстрелили на Рубежі, зі мною працював унтер-офіцер Клину, який жив у рідному афрокарибському чохлі. Якось увечері, коли ми пересиджували в руїнах якогось храму супутникове бомбардування, він розповів мені один з міфів, які його народ у ланцюгах переніс за океан на Землі, а згодом, сподіваючись на новий початок, проніс безоднями марсіянських астрогаційних мап на планету, що згодом буде названа Латімер. Це була історія про чародіїв і рабів, яких вони створювали з тіл оживлених мерців. Яким словом він називав тих істот з історії, я не пам’ятаю, але знаю, що він побачив би таку в істоті, яка тримала на руках Джоко Роспіноеджі.

— Подобається?

Хлопчик, який вмостився непристойно близько до понівеченої голови, весь цей час стежив за мною.

— Ні, не дуже.

— Ну, звісно, з погляду естетики… — хлопчик делікатно затих. — Але завдяки помірній кількості пов’язок і моєму доречно подертому одягу ми маємо справляти воістину жалюгідне враження. Поранені й невинні, що тікають з руїн своїх розбитих життів — ніде правди діти, ідеальне маскування у випадку сильного загострення ситуації.

— Старий добрий Джоко, — Шнайдер підійшов ближче і штурхнув мене. — Як я вам і казав. Завжди на крок попереду подій.

Я знизав плечима.

— Я знаю випадки, коли колони біженців розстрілювали, просто вправляючись у стрільбі.

— О, я в курсі. Оцей наш друг, перш ніж прийняти прикру смерть, був тактичним піхотинцем. У корі його головного мозку, чи де там зберігають такі речі, досі лишається чимало міцно вкорінених рефлексів.

Хлопчик підморгнув мені.

— Я — бізнесмен, а не технар. Я домовився з однією лендфолльською фірмою, яка займається програмами, щоб із його решток зліпили щось придатне для користування. Дивіться.

Малий запхав руку під куртку, а мрець вихопив із кобури в себе на спині бластер з довгим стволом. Вийшло дуже швидко. Задзижчали фоторецептори в очницях, дивлячись справа наліво. Роспіноеджі широко всміхнувся й витягнув руку, в якій затиснув пульт. Ворухнувся великий палець, і бластер плавно повернувся до кобури. Рука, що тримала хлопчика, не посунулася ні на дюйм.

— Отже, як бачите, — бадьоро прощебетав хлопчик, — там, де неможливо добитися жалю, завжди доступні менш делікатні варіанти. Але я, взагалі-то, сподіваюся на краще. Вас би здивувало, скільком воякам досі важко стріляти в малих дітей, навіть у ці скрутні часи. Отже. Досить балачок, може, поїмо?

Роспіноеджі займав верхній поверх і пентгаус у зачуханому складському комплексі майже впритул до хвоста копача. Ми залишили весь свій військовий супровід, окрім двох людей, на вулиці та пробралися крізь прохолодний морок до кутка, в якому стояв будівельний ліфт. Оживлений мрець однією рукою відтягнув двері кабіни. У порожньому просторі над нашими головами промайнуло металеве відлуння.

— Пам’ятаю, — сказав хлопчик, коли ми поїхали на дах, — часи, коли все це було заставлено артефактами першого розряду, запакованими в ящики та поміченими для повітряного перевезення до Лендфолла. Колись тут цілодобово працювали бригади інвентаризаторів. Копач ніколи не зупинявся, його роботу вдень і вночі було чути за всіма іншими звуками. Наче стукіт серця.

— То цим ви й займалися? — спитала Вардані. — Складали артефакти?

Я побачив, як Шнайдер у пітьмі всміхнувся сам собі.

— Коли був молодшим, — самоіронічно відповів Роспіноеджі. — Але я пішов на підвищення, посівши більш… Сказати б, організаторську посаду.

Ліфт пройшов крізь дах складської зони і з брязкотом зупинився серед несподівано яскравого світла. Крізь вікна, завішані фіранками з тканини, у гостьову вітальню, відділену від решти площі вкритими бурштиновою фарбою внутрішніми стінами, проникало сонячне світло. З кабіни ліфта я побачив калейдоскопічні візерунки на килимах, темний паркет і довгі низькі дивани, що, як я зрозумів, оточували маленький басейн із внутрішнім освітленням. Потім, коли ми вийшли, я побачив, що у заглибленні в підлозі — не вода, а широкий горизонтальний відеоекран, на якому,