Читати книгу - "Пробуджені фурії"

його і не дати нічому протекти в мережу. Це моя робота. Постійна. І яке б хороше прибирання я не проходила пізніше, якась частина цього лайна не стирається. Сліди, залишковий невбиваний код. — Вона легенько здригнулася. — Привиди. Там, за бар’єрами, залягло таке, що я про нього навіть думати не хочу.

— Схоже на те, що настав час комусь оновити своє залізо.

— Еге ж, — кисло всміхнулася вона. — Просто наразі у мене нема вільної копійчини. Розумієш, про що я?

Я розумів.

— Нова технологія. Залізо дороге до всирачки, га?

— Отож. Технологія нова, тому і ціна непристойна. Вони отримують субсидії від Гільдії, фінансування на оборону від Протекторату, а тоді вивалюють таким, як я, повну ціну, яку назвали дослідницькі лабораторії з Санкції.

Я знизав плечима.

— Ціна прогресу.

— Еге ж, я бачила цю рекламу. Падлюки. Слухай, те, що трапилося — це якраз втручання того бруду, не варто цим перейматися. Можливо, воно пов’язане з тим, що я намагаюся хакнути Яду. Зазвичай я такого не роблю, це неактивний ресурс. І саме в цю ділянку система управління даними зазвичай скидає залишкове лайно. Певно, керування нервовою системою Яди вимило його на поверхню.

— Ти пам’ятаєш, що казала?

— Не дуже, — вона потерла щоку й натиснула пучками на заплющене око. — Щось про релігію? Про бородатих?

— Ну, так. Почала звідти, а тоді заходилася переказувати ранню Квеллкристу Сокольничу. Ти ж не квеллістка?

— Чорт забирай, ні.

— От і я так не думав.

Вона замислилася. Десь під її ногами легенько загули двигуни «Зброї для Ґевари». До відправлення до Драви лишилися секунди.

— Може, я підхопила це від дрона-пропагандиста. На сході їх і досі багато — вони не варті жодної винагороди за списання, тому їх ніхто не чіпає, якщо вони не підсирають місцеві канали зв’язку.

— А котрийсь із них може бути квеллістом?

— О так. Принаймні чотири чи п’ять фракцій, що перепаскудили Нове Хоко, надихалися квеллізмом. Чорт, із того, що я чула, вона сама там воювала в часи, коли розгорілося Виселення.

— Так говорять.

У двері подзвонили. Сильва кивнула мені, і я пішов відчиняти.

У коридорі, що легенько трусився, стояв низький жилавий чоловік із довгим чорним волоссям, зібраним ззаду у хвіст. Він рясно спітнів.

— Ласло, — здогадався я.

— Так. А ти що за чорт?

— Довга історія. Хочеш поговорити з Сильвою?

— Було б непогано, — він щедро поливав свої слова іронією. Я відступив убік і впустив його. Сильва роздратовано оглянула його згори вниз.

— Заліз через канал спуску рятувальних плотів, — оголосив Ласло. — Піднявся обвідними трубами, а тоді вгору семиметровим димарем із полірованої сталі. Нічого особливого.

Сильва зітхнула.

— Це не круто, Ласе, і нерозумно — і одного дня ти не встигнеш на всраний корабель. І що ми тоді матимемо замість провідного?

— Ну, скидається на те, що ви вже підбираєте заміну, — він зиркнув у мій бік. — До речі, хто це такий?

— Мікі, Ласло, — байдужий жест від одного до іншого. — Ласло, познайомся з Мікі Передчутливим. Наш тимчасовий компаньйон у цій подорожі.

— Ти провела його на борт із моїми посвідками?

Сильва знизала плечима.

— Ми все одно ніколи ними не користуємося.

Ласло помітив тіло Ядвіги, і на його кощавому обличчі засвітилася усмішка. Він пройшов кімнатою й ляснув її по сідниці. Насупився, коли вона не відреагувала. Я зачинив двері.

— Господи, що вона приймала вчора ввечері?

— Вона мертва, Ласе.

— Мертва?

— Наразі так, — Сильва глянула на мене. — Ти пропустив доволі багато кіна.

Очі Ласло повторили шлях Сильвиного погляду через кімнату.

— І це якось стосується нашого високого чорнявого синтетичного друга?

— Правильно, — мовив я. — Як я сказав раніше, це довга історія.

Ласло перейшов до ніші й набрав води в долоні. Він занурив обличчя в воду й запирхав.

Тоді обтер мокрі руки об волосся, зализавши його назад, вирівнявся й зиркнув на мене у дзеркало. Він підкреслено розвернувся в бік Сильви.

— Гаразд, капітане. Я слухаю.

Розділ шостий

До Драви ми дісталися за добу.

Ще з пів дороги через море Андраші «Зброя для Ґевари» йшла на тихому ходу, розкинувши тенета сенсорів якомога ширше й привівши системи озброєння в режим очікування. Офіційна позиція уряду Мечека полягала в тому, що всіх віймінтів створювали для війни на суходолі, тож у них не було жодного способу вибратися з Нового Хоко. Але бувалі команди списантів доповідали про такі апарати, про яких в архіві на тему Військових Машинних Інтелектів не було жодної згадки, а це натякало на те, що принаймні частина військових машин, які й досі нипали континентом, знайшла спосіб еволюціонувати за межі своїх початкових програмних параметрів. Пошепки казали про експериментальну нанотехнологію, що зірвалася з прив’язі. Офіційна позиція проголошувала нанотехнологічні системи надто грубими й малозрозумілими у часи Виселення, щоб їх тоді могли застосувати як зброю. Те, що передавалося пошепки, зневажливо називалося антиурядовим панікерством, але офіційна лінія висміювалася скрізь, де зустрічалися тямовиті співрозмовники. Без супутникового покриття чи повітряної розвідки було неможливо довести жодну з версій. Панували міфи й дезінформація.

Ласкаво просимо до Світу Гарлана.

— Важко повірити, — пробурмотів Ласло, коли ми проходили останні кілька кілометрів угору гирлом до покинутих доків Драви. — Чотири сотні років на цій драній планеті, а ми ще й досі не можемо піднятися в повітря.

Він якось вибив доступ до однієї з оглядових галерей просто неба, які повипускав аероплав зі своєї броньованої спини, коли ми опинилися під парасолькою нагляду бази в Драві. Ще якимось чином він умовив нас піти туди разом із ним, і тепер ми всі стояли й ловили дрижаки від вогкого ранкового холоду, а мовчазні причали Драви пропливали з обох боків. Над головою простиралося сіре неперспективне небо.

Орр підняв комір.

— Щойно знайдеш спосіб списати орбітальний супутник, Ласе, дай нам знати.

— Підтримую, — сказала Кійока. — Зніми з неба супутник, і Міці Гарлан смоктатиме тобі щоранку, поки ти житимеш.

То була звичайна балачка для команд списантів, аналогічна байкам про п’ятдесятиметрових пляшкоспинів, які розповідали в барах Міллспорта капітани чартерних суден. Скільки б ти не настріляв на Новому Хоко, заробіток все одно мав людський масштаб. Якими б ворожими не були віймінти, врешті-решт, вони були створені нами самими, і то не далі як три століття тому. Вони не могли дорівнятися до спокусливого обладнання, яке марсіяни, вочевидь, залишили на орбіті навколо Світу Гарлана приблизно п’ятсот тисяч років тому. Обладнання, яке, з причин відомих тільки йому самому, спопеляло чисто тобі все, що здіймалося в повітря, дротиком ангельського полум’я.

Ласло похукав на руки.

— Якби вони захотіли