Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Я прокидаюся від дзвінка. Ілля. Чорт. І хоч я усвідомлюю, що поводжуся як страус, ховаючи голову в пісок, бажання прийняти виклик і розігрувати привітність це знання не надає. Я хочу продовжити почуття ейфорії, яке знайшла з Марком, тож скидаю дзвінок. Сміливішаю.

Скажу, що спала та скинула за інерцією. Наголосивши, що на серці кішки через це не шкребуть, йду робити собі каву.

Сьогодні останній день канікул, тож зараз релакс, а завтра універ.

Релакс виходить досить умовним, тому що через пару годин у чаті університетської групи в соц. мережі бачу наполегливу пораду старости Каті повторити предмет фінансовий аудит з припискою, що це не її особиста забаганка. І це стає нагадуванням, що відпочинок закінчився. Учасників розмови я бачила лише мигцем, коли кілька разів забігала до деканату з приводу академ. різниці.

Сесію, з відзнакою здану у рідному ВНЗ, легко тут зарахували. Але це не означає, що батьки покивають головою. Мені кров із носа треба буде підтверджувати свої знання. Батькові вистачить і однієї четвірки, щоб не тільки мені голову відірвати, а й повернути назад до Чернігова. Тому озброївшись отриманими в бібліотеці книгами, чистою та минулою зошитами, я беру ноутбук і розташовуюсь на своїй маленькій, але затишній кухні. У нас кілька перших місяців займали лише лекції з нескладним домашнім завданням, практичні були після. Тут, можливо, інакше? Предмет я знаю досить непогано, всі свої оцінки заробила сама і чесно, але, якщо викладач поставиться упереджено до мого переводу... М-да, ці півроку мені доведеться неабияк попітніти, аби усіх переконати в непересічності мого мозку. Повторення дисципліни - справа не надто цікава, але в моїй ситуації просто необхідна. Власна лінь підбиває піти повалятися під серіал, але розсудливість утримує, і я переконую себе в тому, що моє завтра пройде набагато легше, якщо змусити мізки працювати в напрямку навчання сьогодні, а не в перший день у незнайомому місці. Особливо якщо це підкреслив викладач.

Десь ближче до сьомої мені знову дзвонить Ілля. Цього разу скайпом. Думки про перевірку від себе відганяю. Можна було б вирішити, що я схиблена на темі контролю, але власним вухам поки що довіряю, тому батьковому прихвостневі не відповісти знову не можу:

— Привіт як ти? — кажу якомога привітніше і поправляю волосся у спробі заспокоїтися.

— Вау, ти взяла слухавку. Радий тебе бачити, Таїсія. Щоправда, хотів спочатку почути вранці, але ти не удостоїла мене такою честю. — І одразу претензія.

Я знаю, що він батьків прихвостень, але також знаю, що любить мене. Невже це справді такий гріх — не передзвонити? І річ навіть не в тому, що я не передзвонила. Ми не бачилися досить довго, і перше, що він каже мені — це не щире «я сумував» з посмішкою, а фраза, що пирхає. Чому? Чи правда, у всіх так?

— Я спала, скинула за інерцією, а потім сіла за навчання. У групі порадили повторити предмет, — не хочу з'ясовувати стосунки. Я просто хочу закінчити розмову.

— Ти повинна спочатку думати про мене, а потім уже про предмет, — серйозно заявляє Ілля, а в мене очі навіть розплющуються.

— Мій батько посперечався б із тобою, — парирую, — Ти ж знаєш домовленості з батьками: навчання — наше все.

— Ніяк не можу зрозуміти навіщо тобі вчитися, якщо після заміжжя ти все одно займатимешся дітьми, — кривить губи в зневажливому жесті.

— Рано чи пізно я вийду з декрету, і тоді піду працювати за професією, — акуратно вставляю свої думки. Ця розмова – мінне поле, а я на ньому – сапер.

— Припини, — пирхає за тим ноутбуком Ілля, і як тільки камеру не обпльовував, — а хто жерти готуватиме, шмотки пратиме, взуття чиститиме та дітей розуму вчитиме?

— Хатня робітниця, — спалахую я.

— А дружина тоді на що? — вже веселиться Ілля, явно вважаючи мене відсталою недотепою.

— Дружина для ... — не заспокоююсь я, але доказати мені не дають.

— Припини, Тайко, — ненавиджу це «Тайка» і він знає. — Дружина потрібна для комфорту. Приходиш додому, а там прибрано, випрано, пахне смачно. Комфортно, коротше. Ось для цього дружина потрібна.

— А чоловік тоді навіщо потрібний? — зітхаю я, а питаю суто для проформи. Адже його все одно не переконати.

— Чоловік гроші заробляє, дітей карає і за дружиною стежить, щоб поводилася... нормально, коротше поводилася! Запам'ятай, Тайка, чоловік – одиниця, а жінка – нуль. Ось якщо одиниця стоїть перед нулем, це десятка, і якщо нуль перед одиницею, це нічого. Та на батьків своїх подивися, ідеально твій батько одружився і живуть люди до цього дня. І все влаштовує. Він займався роботою і кар'єру збудував, бо голову собі не ламав як там твоя мати і хто на неї косо-криво дивиться. З метою безпеки, звісно, ​​а вона не вимахувалася і займалася тим, чим має займатися жінка — родиною. І всі задоволені. Ось мені такий варіант ідеально підходить.

Наступні хвилин десять ми обговорюємо його канікули, святкування Нового року та мою подорож з затримкою рейсу. Але весь цей час я не тут, а в тій нашій розмові.

Я думала, я сміливішаю — хохма. Ні, осмілів Ілля, а це означає, що він знає щось, чого не знаю я, бо раніше такого одкровення про мою реалізацію, точніше, її відсутність, собі не дозволяв.

Так, він завжди був грубуватим, місцями необтесаним, але ніколи ще так зневажливо не розпоряджався моїм майбутнім. Адже він і дивний такий, владний, бо любить мене... Так мама каже... Постійно... І я мирюся з цим коханням... А що мені залишається?

Коли він зажадав секс, я змирилася, тому що подітися було нікуди, але план обмірковувати почала вже тоді. Мій батько дав йому карт-бланш, і я про це знала, проте переведення до Київського ВНЗ та суворе ставлення батька до навчання вважала гарантією не лише закінчення університету, а й роботи у майбутньому. Що б я могла себе забезпечити в разі чого і взагалі… Я думала, Ілля знає та приймає ці, як мені здавалося, якщо не мої, то батьківські умови. А я дуже багато, виявляється, собі надумала!