Читати книгу - "Відьомські двері"

— Дивіться, знову! — вигукнув один із чотирьох чоловіків, котрі чекали у перукарні своєї черги.

Містер Сімпсон розвернувся на місці, ледь не відчикриживши ножицями рожеве Ґілпатрікове вухо.

— Дивіться, хлопці!

Із будинку через дорогу саме виходив шериф, і він теж побачив, як це сталося. Він побачив, що зробив Дивак Мартін.

Усі повибігали з крамниць і крамничок.

Шериф наблизився і зазирнув у канаву.

— Годі, Диваку Мартіне, годі тобі, — благав шериф. Він потицяв носаком начищеного чорного черевика щось у канаві. — Годі, підводься. Ти не мертвий. Не мертвіший од мене. Ти там застудишся на смерть серед недопалків і непотребу! Ну ж бо, вставай!

Містер Сімпсон підійшов до місця подій і подивився на лежачого Дивака Мартіна.

— Схожий на пакет з-під молока.

— Він займає цінне місце для паркування — і то у п’ятницю вранці! — почав нарікати шериф. — Це місце потрібне купі людей. Чуєш мене, Диваку? Гм, гаразд. Поможіть мені, хлопці.

Вони переклали тіло на хідник.

— Нехай лежить тут, — оголосив шериф, обчищаючи взуття. — Хай лежить, поки не стомиться. Він уже мільйон разів робив таке. Любить увагу. Ану, геть звідси, малечо!

Купка дітей розбіглася від нього навсібіч.

Повернувшись до перукарні, містер Сімпсон озирнувся.

— А де міс Велдон? Ага, — він поглянув у вікно. — Онде вона, обтрушує те лежаче тіло. Поправляє комірець, застібає ґудзики. Повертається. Глядіть мені, не кепкуйте з неї, вона ображається на таке.

Годинник показав дванадцяту, потім першу, другу, третю. Містер Сімпсон поглядав на нього.

— Б’юсь об заклад, що Дивак Мартін пролежить отам до четвертої, — сказав він.

Хтось інший підтримав:

— До пів на п’яту, закладаюся.

— Минулого разу, — містер Сімпсон продовжував скубти ножицями, — він пролежав чотири години. Сьогодні ясно і тепло. Він може продрімати навіть до п’ятої. Тож я скажу — до п’ятої. Показуйте-но, якого кольору ваші гроші, панове.

Гроші склали на полицю між слоїками з помадою для волосся.

Молодий хлопець почав стругати паличку кишеньковим ножем.

— Знаєте, є щось незвичайне у тому, як ми кепкуємо із Дивака. Десь усередині ми боїмося його. Тобто, ми не дозволяємо собі припустити, що він справді мертвий. Ми не сміємо у це повірити. Якби це виявилося правдою, ми такого б не витримали. Тому й сміємося з нього. Дозволяємо йому лежати долі. Він нікого не кривдить. Він просто є. Але я помітив, що док Гадсон ніколи не слухав його стетоскопом. Закладаюся, він боїться того, що може дізнатись.

— Боїться того, що може дізнатись! — реготали всі. Сімпсон сміявся і метеляв ножицями. Двоє чоловіків із колючими бородами теж реготали, трохи гучніше, ніж треба. Сміх незабаром ущух.

— Ох і жартівник же ти! — казали всі, ляскаючи себе по худих колінах.

Міс Велдон клопоталася над нігтями клієнта.

— Він підводиться!

Усі скупчилися біля вітрини, щоби подивитись, як Дивак Мартін стає на ноги.

— Став на одне коліно, на друге, ось хтось подає йому руку.

— То міс Велдон. Ох і прудка.

— Котра година?

— Рівно п’ята. Гроші мої, дітки!

— Ця міс Велдон і сама чудернацька. Наслідувати такого, як наш Дивак.

Сімпсон клацнув ножицями.

— Вона сирота, тож багато не говорить. І чоловіки їй подобаються небалакучі. Дивак — той узагалі рідко коли говорить. На відміну від нас, грубіянів, правда, хлопці? Ми забагато патякаємо. Міс Велдон це не подобається.

— Онде вони йдуть, міс Велдон і Дивак Мартін.

— Як вважаєш, Сімпе, може, ще трохи з вух знімемо?

Малий Чарлі Белловс стрибав по дорозі, стукаючи м’ячем. Його білявий чубчик злітав у повітря і знов опускався на очі. Висунувши язика, він безтурботно кинув м’яча, і той полетів під ноги Диваку Мартіну, котрий знову сидів на бочці з-під смоли. Міс Велдон у цю мить, як і кожного вечора, ходила бакалійною крамницею, складаючи банки з супом і овочами до кошика.

— Можна мені забрати м’яч? — малий Чарлі Белловс спрямував своє питання вгору на шість футів два дюйми до Дивака Мартіна. Поблизу більше нікого не було.

— Чи можна тобі забрати м’яч? — Дивак Мартін вагався. Здавалось, він прокручував питання у голові. Сірі очі дивилися поверх голови Чарлі і вирізняли його не ясніше, аніж грудку глини. — Так, можна. Забирай.

Чарлі повільно нахилився, схопив червону гумову кулю і так само повільно розігнувся із таємничим виразом очей. Він зиркнув на північ і на південь, а тоді на худе блідо-смагляве обличчя Дивака.

— А я дещо знаю.

Дивак Мартін опустив погляд.

— Ти дещо знаєш?

Чарлі нахилився вперед.

— Ви мертвий.

Дивак Мартін не поворухнувся.

— Ви справді мертвий, — шепотів малий Чарлі Белловс. — Я єдиний, хто знає. Я вірю вам, містере Диваку. Я сам якось пробував. Ну, теє, померти. Це важко. Тяжка робота. Я пролежав на підлозі годину. Але я блимав очима, і в мене свербів живіт, то я його чухав. А тоді я не витримав. Знаєте, чому? — він перевів погляд на свої черевики. — Мені закортіло до вбиральні.

Бліді обвислі губи повільно утворили на витягнутому кістлявому обличчі Дивака Мартіна розуміючу посмішку.

— Це нелегка робота.

— Часом я думаю про вас, — сказав Чарлі. — Я бачу, як ви проходите повз наш будинок уночі. Коли о другій ночі, коли — о четвертій. Я прокидаюся і відчуваю, що ви ходите неподалік. Я знаю, що мушу визирнути, тож підходжу до вікна і що? Ондечки ви ходите туди-сюди. Навряд чи ви прямуєте у якесь певне місце.

— Мені нема куди йти, — Дивак склав свої чималі квадратні мозолисті долоні на колінах. — Я намагаюся придумати… куди йти… — він сповільнився, немов кінь, котрого смикнули за віжки, — …але думати важко. Я намагаюсь і… намагаюсь. Іноді я майже придумую, що робити, куди податись. А тоді забуваю. Якось я придумав піти до лікаря, щоби він визнав мене мертвим, але чомусь… — він говорив повільно, хрипко і глухо, — я так і не дійшов.

Чарлі дивився просто на нього.

— Якщо хочете, я вас відведу.

Дивак Мартін розслаблено стежив за тим, як сідало сонце.

— Ні. Я зморив… стомився, але я… почекаю. Тепер, коли я зайшов так далеко, цікаво подивитися, що буде далі. У тій повені, що змила мою ферму і моє хазяйство, а мене самого втопила, ніби курча у відрі, я наповнився по шию, як термос. Якось я вийшов із-під води, але розумів, що помер. Ночами у своїй кімнаті я прислухався, але не чув ударів серця ні у вухах, ні в грудях, ні в зап’ястях, хоч і лежав тихенько, наче дохлий цвіркун. Всередині лишилися лише темрява, спокій і розуміння. Має бути причина, чому я ще можу ходити. Може,