вежу семафора, як по драбині. Хмара знову закрила місяць і з неї посипалися сніжинки, легкі і прозорі, як метелики-одноденки. Я сів верхи на ліхтар. Локомотив в’їздив на станцію і жалісно свистів, не маючи дозволу на подальший рух. Я відчув, як крило семафору під моєю рукою піднялося, а ліхтар поміняв червоне світло на зелене. Крило семафору було більше за мене і в положенні «Шлях вільний» закрило мене майже повністю. Локомотив засвистів, я побачив, як диспетчер зеленим ліхтарем подає машиністові знак, що можна проїздити, я сидів на семафорі, сипав сніг, я відчував, як сніжинки дзьобають мене в обличчя, пристрій був уже у мене в руці, я чув, як цокання його механізму переходить в мене, внизу пройшов локомотив, вкритий маскувальною тканиною, щоб пілоти штурмовиків не бачили жару топки, потім пішли вагони, один за одним, відкриті піввагони, доверху навантажені боєприпасами в ящиках, перекладених соломою, три, чотири, п’ять вагонів, рахував я, місяць ледь просвічував крізь темну снігову хмару, як обруч, що лежить на дні бурхливого струмка, сім, вісім, дев’ять, сніг став таким густим, що я вже не бачив ані локомотива, ані останнього вагона, одинадцять дванадцять, тринадцять, коли піді мною опинилася голова наступного вагону, я легко, як квітку до річки, кинув бомбу, розрахунок був точний і вона упала прямо на середину вагона, тепер вона лежала зверху на вантажі, відраховуючи час до кінця цього поїзда особливого призначення, я проводжав вагон поглядом, поки він не зник у сніговій імлі, я вирішив, що залишуся нагорі і звідти, як мисливець, слідкуватиму за поїздом всі чотири хвилини, що лишилися до вибуху, до мене вже наближався останній вагон з будкою на кінці, з неї раптом вихопився довгий сніп світла і уперся прямо в мене, я витяг револьвер і побачив, як унизу теж блиснув ствол. Я вистрелив, і одночасно вистрелив хтось, хто був у будці, ліхтарик упав на насип, за ним із будки випала людина і скотилася в канаву під колією. Я відчув біль в плечі, револьвер випав з руки і я почав падати, але зачепився плащем за скобу, в семафорі щось зашурхотіло, зелене світло перемінилося на червоне, крило впало в горизонтальне положення, а я висів вниз головою і слухав, як тріщить мій плащ, з моїх кишень вивалювалися ключі і монети і зі дзвоном падали додолу, я бачив як віддаляється потяг, заходячи в поворот догори колесами, наче їхав по нічному небосхилу, червоні ліхтарі на останньому вагоні поступово згасали, я бачив в канаві біля семафору вояка, що згорнувся в клубок, на нього падав сніг, кашкет злетів, оголивши лису голову, я чув, як рветься мій плащ, відчував, як у мене з-під сорочки біжить кров і стікає по шиї на голову, плащ розірвався і я сторч головою впав на чорний, просяклий олією і парою насип. Приземлився на руки і гострі камені встромилися в мої долоні. Потім я скотився в канаву і опинився поряд з німецьким вояком, який лежав на боці і наче ішов на місці, невпинно перебираючи ногами, розгрібаючи сніг важкими чоботами аж до мерзлої глини і дерну, тримався за живіт і стогнав. Я підніс руку до рота, відкашлявся і виплюнув кров. Той німецький вояк прострелив мені легені, а я йому живіт. Тепер я зрозумів, чому пан диспетчер Губічка цілий вечір відкашлювався і спльовував. Він наче бачив наперед мій кінець, бо хоч пан Губічка ніколи нічого не боявся, але це було сильніше за нього, він наяву бачив все ще до того, як воно насправді сталося... я подивився на небо, а потім підповз до вояка, який почав стогнати, повторюючи одне єдине слово.
«Mutti, Mutti, Mutti!» — кричав він, а я дивився на нього, харкав кров’ю, і знав, що цей вояк кличе не свою матір, а матір своїх дітей, бо він був уже лисий, коли я нахилився до нього, то аж злякався, побачивши, який він схожий на пана диспетчера Губічку. А він все притискав руки до живота і невпинно ішов на місці, дряпаючи підошвами важких чобіт сніг і промерзлу глину, так наче хотів утікти подалі від свого простреленого тіла.
Я розкинув руки і ліг на спину, з кутка моїх уст текла кров, а груди горіли. Тепер і я усвідомив те, що бачив наперед пан диспетчер Губічка, що мені вже кінець і лишилося тільки одне — чекати, коли вилетить у повітря той поїзд, що в цій ситуації мене в будь якому разі чекає смерть, або я помру від рани, або німці, якщо знайдуть мене живого, повісять чи розстріляють, як вони звикли це робити, я збагнув, що мені призначено іншу смерть, ніж та, на яку я замахувався там, в Бистиці у Бенешова, тільки було шкода, що я прострелив живіт тому німцеві, який зараз крокує поряд, тримаючися руками за живіт, я знав, що йому теж вже ніхто не допоможе, бо рани живота смертельні, що смерть, до якої крокує цей німець, далеко і він ніколи до неї не дійде, бо йде на місці, викрикуючи в такт:
«Mutti, Mutti, Mutti…»
Його військові чоботи дряпали мені мозок. Я перевернувся, на ліктях підповз до ніг і обхопив їх руками, намагаючись спинити, але не зміг, вони рухалися з такою силою, як поршні якоїсь машини. Я витяг з кишені мотузок, яким прив’язував номерки до велосипедів та візочків, які пасажири здавали в багаж, витер кров і зав’язав один кінець мотузка навколо одного чобота, а коли ноги порівнялися, накинув його на другий чобіт, на мить ноги перестали марширувати, але потім рвонулися, сила машини розірвала мотузок і ноги знову зачовгали по землі, навіть додали швидкості, а вояк ще гучніше заволав:
«Mutti! Mutti! Mutti!»
Він нагадав мені про те, про що я не хотів думати, як мама буде вранці стояти за фіранкою, чекаючи на мене, а я вже ніколи не прийду, не заверну з майдану на нашу вуличку, а вона не ворухне фіранкою на знак того, що чекає, що бачить мене і рада моєму поверненню, бо мама ніколи не спить спокійно, коли я на нічній, так само мабуть і дружина цього вояка від того дня, як він на фронті, також не спить, також стоїть десь біля вікна і чекає, чи не заверне хтось на вуличку і чи не буде це той, хто зараз крокує на місці і кличе її, йде і йде, але наближається лише до смерті. Я припіднявся і крикнув
