Читати книгу - "Поїзди особливого призначення"

то робив би зовсім інші речі. За двадцять хвилин прибуде мій поїзд з боєприпасами і я зроблю велику справу, бо тепер я вже не зів’яла лілія. Ніколи б не подумав, що в мені з’явиться така сила, так само, як ніколи не подумав би, що пан диспетчер Губічка буде виглядати все більш стурбованим, він вже не міг навіть ходити по диспетчерській, стояв нерухомо, розставивши ноги, перед блоком і прислухався до телефонів, які мали повідомити про наближення поїзда, особливо призначеного для нас.

Я зайшов до диспетчерської, відкрив шухляду і, поки диспетчер Губічка прикривав мене своїм тілом, поклав бомбу до кишені плаща. Револьвер поклав у другу кишеню, а потім провів пальцем по рядках телеграфного записника, розписався і поклав олівець до шухляди.

Пан диспетчер підійшов до чорної дошки, на якій ще відучора були записані номери поїздів особливого призначення, всіх двадцяти військових транспортів, які мали спробувати залатати прорваний фронт, показав на неї пальцем і зашепотів:

«Мілоше, поставлю тобі годинник в останню хвилину...»

«О..., це експрес прибуває,» — сказав я.

Я вийшов на перон, експрес в’їхав на станцію і зупинився, начальник поїзда зіскочив на перон.

«Це жах, Драждянам капут,» — сказав він.

За ним з вагонів посипалися люди, що виглядали так, наче втікли з концентраційного табору. На них були смугасті штани, а коли вони позаходили до диспетчерської, ми побачили, що під пальтами у них лише смугасті піжами, не врятували нічого, окрім власних життів, всі вони мовчали і дивилися в одну точку. Начальник поїзда упав на стілець і потер лоба.

«Всі Драждяни горять. Ці позалазили мені до вагонів,» — сказав начальник поїзда і піднявся тяжко, як встає загнаний кінь. Хвилю постояв, спершися на телеграфний стіл кулаками, потім схрестив руки і так застиг, схиливши голову. Здавалося, що він заснув. Німці теж стояли нерухомо, дивилися на підлогу і мабуть бачили там, як вони вискакують з вікон в садки і на вулиці, а кругом падають дерева, стіни і балки. Всі німці мали довгі руки, майже до колін, і стояли ані пари з вуст, наче їм від жаху віднялися язики. Але мені було їх не жаль, хоча я завжди оплакував кожне зарізане козеня, кожну істоту, що потрапила в біду, але цих німців мені жаль не було. Іще коли я був у лікарні зі своїми зап’ястями, там зустрів мою далеку родичку, тітку Беатрису, вона вже п’ятдесят років працювала сестричкою у відділенні, куди потрапляли люди з тяжкими опіками, зараз це були переважно вояки, яких привозили з фронту у ваннах з олією, як якихось земноводних, і моя тітка Беатриса варила для них овочеві супчики, а тим, хто сильно страждав від болю, робила уколи морфію, і я приходив туди до неї, бо тітка Беатриса уміла кожного заспокоїти, вона стільки років працювала в тому відділенні і була така велика і сильна, що варто їй було на когось подивитися і він отримував наче укол спокою... але коли я розчулювався, дивлячись на німецьких вояків, бачачи, як до них приїздять їхні наречені і дружини і як ті вояки зі своїх олійних ванн висловлюють свої останні побажання, заповідають дружинам, за кого вони потім мають вийти заміж, як розпорядитися господарством і виховувати дітей, тітка Беатриса садила мене на стілець поряд із собою, а сама починала нарізати моркву, селеру і петрушку, нарізала і тихенько співала, щоразу на іншу мелодію... «Завтра єфрейтор Шульце помре, помре, помре...» на мотив «На мосту у Празі конвалія росте»... і краяла ножем моркву, петрушку і селеру... вона знала, що завтра впорсне єфрейторові Шульце трохи більше морфію і так скоротить його муки на кілька днів, бо він уже не житець на цьому світі... а другого дня співала «Оберлейтенант Дітце завтра помре, він завтра помре»... на мотив «Дарувала дівчина золотий перстеник»... і різала овочі, а я дивився на молодих чоловіків у ваннах, що виглядали так, наче купаються, і не хотів, щоб вони помирали, я хотів, щоб вони могли повернутися до своїх коханих і дружин, з якими щойно востаннє говорили, але ніхто з тих, кого спускали у відділення до тітки Беатриси, звідти вже живим не виходив. Проте зараз, дивлячись на цих приїжджих з Драждян, я не міг їх жаліти, їм залишалося лише жаліти самим себе. І німці це знали. Начальник поїзда повернувся і сказав німцям:

«Sollten sie am Arsch zu Hause sitzen.» («Треба вам було сидіти на дупі вдома...»)

Я вийшов на перон і підняв руку, паровоз рушив, а начальник поїзда на ходу вскочив до штабного вагону.

«Цих німців нам сам Бог послав, — шептав диспетчер. — Будуть свідками, якщо що...» Він відкашлявся, а я почув, як вздовж залізниці від станції до станції летить звістка, як молоточок б’є по дзвонику, і я знав що це йде мій поїзд. Зайшов до диспетчерської, Губічка тримав слухавку і з того, як він зблід, я зрозумів, що це він і є, поїзд особливо призначений саме для нас.

Я вийняв ключ. Німці стояли навколо печі, нерухомо, як статуї навколо чумної колони на нашому майдані. Раптом один з них розплакався, якось дивно, наче туркотів, як голуби пана начальника, вперше від тої миті, коли німця розбудив наліт, він зміг заплакати, як людина, інші німці слідом за ним теж почали схлипувати і зрештою розревілися усі, кожен плакав по-своєму, але все це були звичайні людські ридання, плач над бідою, що так раптово на них впала. У одного німця, який стояв, притулившися головою до холодної стіни, пішла носом кров і він з’їхав додолу, залишаючи на стіні червону доріжку.

Диспетчер Губічка підняв голову і глянув на мене з-під кашкета, що був насунутий майже на самі очі.

Я вибіг надвір і виставив в’їзний семафор на «Шлях вільний», а виїзний залишив на «Стій».

Підійшов диспетчер, я витяг з кишені вибуховий пристрій і присвічував ліхтариком, поки він крутив ручками, наче налаштовував телеграфний апарат.

Голубам все не спалося, вони невпинно туркотіли і падали з жердин, було чути, як вони шурхотять крилами по стінах голубника.

Диспетчер Губічка подав мені руку, холодну і вогку, як рибина. І я пішов вздовж колії. Довга хмара наповзла на місяць і сипонула мерзлим снігом, я обернувся і побачив вдалині фару локомотива. Місяць вийшов із снігової хмари і навколишні поля заіскрилися в морозній ночі, я почув, як всі ці крижані кристалики цокають, наче в кожному ходить крихітна кольорова секундна стрілка. Я виліз на