Читати книгу - "Королівство шахраїв"

їй щастя, тож Мара не довіряла чоловікам, які тепер обіцяли подати його на тарілочці. Вона недарма страждала. Її Святі мали причину, щоб привести її до Кеттердама, — корабель, що полюватиме на работорговців, місію, яка надасть сенсу всьому, чого вона зазнала. Вона не зрадить цю мету чи своїх друзів через якісь мрії про минуле.

Інеж засичала на Баяна, і той відсахнувся від цього тваринного звуку.

— Скажи своєму хазяїнові, хай спочатку поважає свої давні угоди, а потім укладає нові, — сказала дівчина. — А тепер дай мені спокій.

Баян поспіхом кинувся навтьоки, наче гарно вбраний пацюк, що ним він і був, але Інеж знала: настав час діяти. Нова Баянова наполегливість не віщувала нічого доброго для неї. «Я мушу вибратися із цієї пастки, — думала Мара, — перш ніж ця потвора спокусить мене спогадами та співчуттям». Можливо, Каз разом з іншими прийдуть по неї, але вона не збирається сидіти й чекати, що станеться.

Щойно Баян з вартовими пішли, дівчина дістала зі своєї схованки під мотузками на щиколотках уламок розбитої миски і взялася до роботи. Коли Баян прийшов із запашною мискою каші, вона почувалася дуже слабкою й ледь стояла на ногах, але їй тільки довелося вдати, що вона непритомніє, щоб навмисно скинути тацю зі стола. Якщо Ван Ек дійсно провів дослідження, йому слід було попередити Баяна, що Мара не падає. І точно не гупається незграбною купою на підлогу, де з легкістю може заховати між своїми путами гострий шматочок глиняного посуду.

Здавалося, минуло ціле життя, поки вона пиляла та дряпала, порізавши до крові об гострі краї пучки пальців, аж тоді нарешті дівчина розірвала мотузку і звільнила руки, а потім розв’язала щиколотки й рушила до вентиляційної решітки. Баян із вартовими не повернуться до завтрашнього ранку. Це давало їй цілу ніч, щоб втекти звідси й опинитися так далеко, як їй тільки пощастить.

Шахта була страшенно тісна, повітря всередині затхле від запахів, які Інеж навіть не вдавалося розпізнати, а темрява така щільна, що можна було не знімати з очей пов’язки. Мара й гадки не мала, куди її може привести вентиляція. Вона могла тягнутися ще кілька метрів або кілометр. Інеж потрібно було втекти до ранку, інакше вони знайдуть розхитану на петлях вентиляційну решітку і точно знатимуть, де вона.

«Прихильна вдачо, витягни мене звідси», — похмуро подумала дівчина. Вона сумнівалася, що комусь із Ван Екових вартових удасться протиснутися до цієї повітряної шахти. Їм доведеться знайти якогось кухарчука й добряче намастити його смальцем.

Вона повільно посунулася вперед. Як далеко вона просунулася? Щоразу, коли вона глибоко вдихала, здавалося, наче повітряна шахта стискається навколо ребер. Наскільки Інеж знала, вона могла бути на вершечку будівлі. Вона могла висунути голову на іншому боці й побачити далеко внизу метушливу Кеттердамську вулицю. Із цим Мара могла впоратися. Але що, як шахта просто урветься? Якщо з іншого боку глуха стіна? Їй доведеться проплазувати весь шлях задки і сподіватися, що вдасться заново зав’язати мотузки так, щоб ті, хто тримає її в полоні, не здогадалися, що вона вчинила. Неможливо. Цієї ночі не буде ніяких глухих кутів.

«Швидше», — наказувала вона собі, а на чолі намистинами виступав піт. Важко було не уявляти, що будинок стискається довкола неї, що його стіни вичавлюють з її легень повітря. Інеж не могла скласти справжній план, поки не дістанеться краю тунелю, поки не дізнається, як далеко їй потрібно втекти, щоб вислизнути з лаписьк Ван Екових людей.

А тоді вона відчула його — незначний порух повітря, що торкнувся її вологого чола. Мара прошепотіла коротеньку вдячну молитву. Попереду мусив бути якийсь отвір. Вона принюхалася, намагаючись відчути натяк на вугільний дим або мокрі зелені поля провінційного містечка. Обережно протискалася вперед, аж поки пальці не торкнулися поперечин на вентиляційній шахті. Світло нізвідки не сочилося, і це здалося Інеж гарним знаком. Кімната, до якої вона збиралася зістрибнути, схоже, безлюдна. Святі, а що, як вона у Ван Ековім маєтку? А що, як вона ось-ось приземлиться на сонного крамаря? Вона прислухалася, чи не пролунає людський звук — хропіння, глибоке дихання. Нічого.

Інеж прагнула повернути собі свої ножі, відчути в долонях їхню заспокійливу вагу. Цікаво, чи Ван Ек і досі володіє ними? А може, викинув їх у море? Хай там як, вона знову перелічила їхні імена — Петір, Марія, Анастасія, Лізабета, Сан-Владімір, Санта-Аліна — і відчула мужність у кожному промовленому пошепки слові. Потім дівчина розгойдала вентиляційну решітку й щосили штовхнула її. Та розчахнулася, проте замість того, щоб повиснути на петлях, взагалі відвалилася. Інеж спробувала вхопити її, але решітка прослизнула між пальцями і загуркотіла підлогою.

Дівчина почекала, серце гупало. Хвилина минула в тиші. Ще одна. Ніхто не прийшов. У кімнаті було порожньо. Можливо, у всьому будинку було порожньо. Ван Ек не залишив би її без охорони, тож, мабуть, його люди вишикувалися ззовні. Дівчина знала: якщо це так, спроба прослизнути повз них виявиться невеличким випробуванням. І принаймні зараз вона слабко уявляла, як далеко від неї підлога.

Не існувало способу здійснити вишукано те, до чого вона збиралася вдатися. Інеж ковзнула головою донизу, тримаючись за стіну. Потім, коли дівчина вже висунулася більш ніж наполовину, а тіло почало напинатися, Інеж дозволила інерції потягнути себе вперед, скрутилася калачиком і затулила руками голову, щоб захистити череп і шию під час падіння.

Удар був досить безболісним. Підлога тут була бетонна — так само, як у її камері, — але, вдарившись, Інеж перекотилася і вперлася в щось, що здавалося задньою стінкою чогось твердого. Вона скочила на ноги, вивчаючи руками предмет, у який врізалася. Він був оббитий оксамитом. Рухаючись убік, дівчина відчула під пальцями ще один аналогічний предмет. «Сидіння, — здогадалася Інеж. — Я в театрі».

У Бочці було чимало музичних залів і театрів. Чи могло статися, що вона була так близько від дому? А може, в одному з респектабельних оперних театрів Ліду?

Інеж повільно рухалася, простягнувши руки перед собою, поки не дісталася до стіни, що, як вона подумала, була в затильній частині театру. Дівчина обмацувала її в пошуках дверей, вікна чи хоча б іще одного вентиляційного отвору. Нарешті її пальці наштовхнулися на одвірок і руки лягли на круглу ручку. Та не піддалася. Замкнено. Інеж нерішуче посмикала.

Кімнату залило світло. Інеж притиснулася спиною до дверей, скосивши очі від несподіваної яскравості.

— Якщо вам захотілося здійснити екскурсію, пані Ґхафа, могли б просто попросити, —