Читати книгу - "Як зупинити час"

— Пам’ятай про 1891-й, Томе. Просто пам’ятай.

Він кладе слухавку, а я роблю, як він сказав. Дивлюся фото Камілли, а сам згадую 1891-й. Тоді моє життя круто змінилося, і я намагаюся зрозуміти, чи мене впіймали у пастку, чи подарували свободу. А може, і те, й інше одночасно.

Хмарочоси

Мені

Подобається

Що

Вірші

Якщо їх перевернути

На бік

Схожі на

Крихітні міста

Десь

У далечині.

Хмарочоси

Слів

Ліс

Я хочу щоб ти

Не поспішав

Я хочу щоб усе навколо

Не поспішало

Я хочу перетворити

Момент на ліс

І назавжди

Оселитися у тому лісі

Коли ти був тут

Сент-Олбанс, Англія, 1891 рік

Джеремая Картрайт оглянув небо та з похмурою серйозністю оголосив, що невдовзі дощитиме і що йому треба йти по залізо, поки ще сухо. Це значило, що його не буде десь з годину. Я лишився сам спостерігати, як у горні метал розжарюється до червоного, а потім до помаранчевого. Усе як і в житті: куй, поки не згасло. Але не абиколи. Треба дочекатися, поки помаранчевий колір заліза почне яскравішати, набувати рожево-жовто-помаранчевого відтінку. Ось це колір для кування. Колір змін. Але жовтий дуже швидко перетвориться на білий — і тоді вже надто пізно. Треба уважно стежити та вихоплювати метал вчасно.

Я саме дістав шматок металу, поклав його на ковадло та почав кувати — коли збагнув, що в кузні хтось є.

Це була жінка. Жінка незвичайної зовнішності.

Я і досі добре пам’ятаю ту мить, коли вперше її побачив. На вигляд років сорок. Одягнена вона була в довгу спідницю та блузу — все чорне, — а обличчя її потопало в тіні крислатого капелюха. Надто жарке вбрання для червня, не кажучи вже про пекло кузні. Через тінь капелюха я не одразу помітив чорну шовкову пов’язку в неї на лівому оці.

— Вітаю. Чим можу вам допомогти?

— Думаю, навпаки.

— Що?

Вона похитала головою — видно було, що їй тут надто спекотно.

— Не треба запитань. Дізнаєтесь усе пізніше. Обіцяю відповісти на всі ваші питання. Але зараз маєте піти зі мною.

— Що?

— Вам не можна тут лишатися.

— Що?

— Як я вже сказала, зараз не час для питань.

Наступної миті на мої груди дивився маленький пістолет.

— Та що ви в біса робите?!

— Ви видали себе науковому товариству. Існує організація… Слухайте, я не маю часу зараз усе пояснювати. Якщо ви залишитеся тут, вас уб’ють.

Від спеки кузні у мене нерідко траплялися галюцинації, і я спочатку подумав, що мені це наче сниться.

— Доктор Хатчінсон мертвий, — спокійно повідомила вона. І у спокої її голосу вчувалася сила — вона не просто повідомляла мені факт, а наче стверджувала його неминучість.

— Доктор Хатчінсон?

— Його вбито.

Це слово повисло в тиші повітря — його не перекривало навіть ревище горна.

— Хто вбивця?

Вона простягла мені вирізку з газети «Таймз».

«Тіло доктора знайдено у Темзі». Я швидко проглянув статтю.

— Ви припустилися помилки. Вам не треба було розповідати йому про свою хворобу. Він написав статтю про неї. Про хворобу. І навіть назву їй дав — анагерія. Ця стаття скоріш за все була б опублікована, а цьому треба було будь-що завадити. У нашої організації просто не лишалося іншого виходу. Він мав померти.

— Його вбили ви?

Спалахи полум’я підсвітили її обличчя.

— Так. Так, я вбила його, щоб урятувати інші життя. А тепер ви маєте піти зі мною. На нас чекає машина, ми рушаємо в Плімут.

— Плімут?

— Не хвилюйтеся, це не для того, щоб нагадати вам про минуле.

— Я не розумію. Хто ви?

— Мене звати Аґнес.

Вона відкрила свою сумочку та простягла мені конверт. Я поклав молот та взяв його — ні імені, ні адреси. Але навпомацки відчув, що всередині багато паперів.

— Що це?

— Квиток. І ваші документи.

Я насупив брови.

— Що?

— Ви живете вже давно. У вас хороший інстинкт виживання. Але наразі вам треба полишити це місце. Ідіть зі мною. На нас чекають. З Плімута ми рушаємо до Америки. Ви отримаєте відповіді на всі свої питання. Взагалі на всі.

Потому вона вийшла.

Атлантичний океан, 1891 рік

Кораблі змінилися.

Я і раніше ходив у море, але тепер складалося враження, що я не на кораблі, а на суходолі.

Прогрес людства можна виміряти відстанню між людиною та природою. Тепер ми могли перебувати посеред Атлантики на одному з таких пароплавів, як «Етрурія», і почуватись як у ресторані десь у Мейфері[47].

Ми подорожували першим класом. У ті часи перший клас дійсно був першим — і доводилося відповідати цьому статусу. Жінка — Аґнес — дала мені повну валізу нового одягу. Там я знайшов вишуканий саржевий костюм-трійку та шовкову аскотську краватку[48]. А ще я поголився. Власне, поголила мене вона, а я щохвилини чекав, що вона переріже мені горло тією бритвою.

Ми сиділи в ресторані, звідки було видно нижні палуби. Там гуляли пасажири другого та третього класу. У майже такому самому одязі, який я носив ще тиждень тому. Дехто, спираючись на поруччя, мрійливо споглядав обрій: на них чекали острів Елліс[49] та американська мрія.

З усіх людей, яких я зустрічав протягом свого життя, Аґнес описати важче за всіх. Можна сказати, що вона була неймовірно рідкісним поєднанням рішучості, аморальних звичок та стриманості. А ще вона вміла вбивати.

Під час подорожі Аґнес продовжувала носити жалобне вбрання в стилі королеви Вікторії. Якимось чином навіть її чорна пов’язка на оці виглядала елегантно та доповнювала бездоганний образ жінки з найвищого суспільства. Хоча її звичка пити віскі була дещо ексцентричною для тих часів.

Її ім’я на той момент було Джилліан Шилдс, але від народження її звали Аґнес Вейд.

— Якщо подумки, то звіть мене Аґнес. Аґнес Вейд. Хоча в житті я більше ніколи не використаю це ім’я.

— Тоді можете подумки звати мене Том Азар.

Аґнес народилася 1407 року в Йорку — старша за мене майже на століття. Це мене одночасно бентежило та заспокоювало. Тоді я ще не чув численних історій про її колишні життя, але вона вже встигла повідомити мені, що в середині вісімнадцятого століття носила ім’я Флори Берн — відомої «піратки», що грабувала судна біля американського узбережжя.

Вона замовила фрікасе з курки, а я — смаженого на відкритому вогні луфаря.

— У