Читати книгу - "Boa constrictor, Іван Якович Франко"

розглянути все, що діялося всередині. Два парубки стояли, як звичайно, коло корби, але не крутили, – видко було, щойно що спустили одного вспід і ждали дзвінка, коли мають тягнути вгору кибель з воском. Тільки третій при млинку крутив раз у раз корбою, хитючися в боки, мов і сам став машиною. А коло входу сидів малий заталапаний хлопчина – лип'яр, котрий звичайно вибирав з-поміж глини дрібні грудки земного воску. Тепер, не маючи роботи, він дрімав, опертися плечима о стіну; його худі брудні руки висіли безвладно долі боками, а долоні лежали в глині.

Дзвінка не чути, – робітники балакають.

– Слухай, чого так нині нашого пана хлопець летів задиханий до вітця? Так, мовби хто гнав за ним!..

– А що, – певно, грошей потребує! Ей, то тобі, брате, урвитель, най бог сохранит. Я видів не раз в Дрогобичі, як ся тото над людьми збиткує, господи! А грішми то так розмітує, – де що видит, зараз біжит, купує, поламає, попсує та й знов біжит далі, знов купує!

– Добре ему дуріти, коли є за що. Розмітує людською працею, розвергло би ему кості!

– А знаєте, – докинув той, що при млинку, – я як ся дивлю на него, то все си гадаю, що він не згине своєю смертею. Протренькає вітцеві тисячі та й піде людей розбивати.

– Ой, певно, що це що єго чекає, а шибениця! То лишень ему ся в тоті жаб'ячі очі подивити, то аж чоловіка морозом перейме!

– То Бог старого Гершка покарав за людську кривду! Добре то якийсь казав: людська кривда і на третім поколіню відомстится!

– Бийте плішки, бийте плішки! – крикнув спросоння здріманий лип'яр і прокинувся. Германів погляд упав якраз на його нужденне лице, перед часом зів'яле і вихуджєне, – і йому перемигнуло в думці повне, червоне лице сина. Він сам не знав, що таке вразило його при тій згадці, але холод здавив його груди, йому стало так тяжко, так тривожно, немов бачив уже правду того, що пророчили його синові робітники.

– Що такого, що Мирон не звонит? – спитав той від млинка. – Ану, закричіт там до него, що з ним?

Один з тих, що стояли при корбі, нахилився, прикляк над яму і крикнув щосили:

– Мироне, Мироне!

Відповіді не було. Робітники поглянули на себе в німім ожиданні, колесо млинка закрутилося з подвійною живістю, малий лип'яр непевним, хитким поступом підійшов к ямі, випуливши очі і не зовсім понімаючи, що се таке робиться. Герман глядів і слухав.

– Мироне, Мироне, чи живий ти? Обізвись! Знов хвиля мовчанки, – з ями голосу не чути ніякого.

Холодний мороз пробігає по жилах робітників, їх лиця бліднуть, вони в тривозі позирають по собі.

– Тягнім догори, швидко, – може, не дай боже чого, – нещастє!..

– Тягнім, тягнім!..

Вони дрижачими руками хапають за корбу, збираються з силою…

Дзень-дзень-дзень! – роздається різко і остро голос дзвінка. Всі відотхнули, ожили, мов гора звалилася з їх грудей.

– Слава тобі господи, що живий! Ох, а ми вже гадали…

– Або ту далеко до біди!

Знов дзвінок – знак, щоб тягли кибель догори. Корба закрутилась, балаканка урвалась, і довгу хвилю Герман не бачив нічого, окрім одностайних розмахів корби. Він відступив від стіни і озирнувся, не знаючи, чи іти до кошари, чи ні. Але думка про лінивство робітників пропала з його голови. Він ще дрижав від того тривожного ожидания, заким роздався голос дзвінка, – в його голові, правда, не було бурі, котра там перед хвилею лютувала, але всі враження мінилися, перелітали, затиралися, мов тіні в хмарний день. Навіть ті слова, котрі ріпники говорили про його сина, щезли якось з його пам'яті, – що більше, вони якось немов злегшили його душу, зняли з неї частину гніву на «непотрібного лямпарта», як звичайно звав дома Готліба. «А все ж таки він мій син, і, як прийде до маєтку, буде вмів єго шанувати», – сказав він сам до себе твердо і рішучо, немов силувався сам себе переконати. Тота твердість утішила його, він з уподобанням повторював по кілька разів: «А таки він й, син!» Між тим якось без свідома пішов далі, до третьої ями. Вона була трошки відсторонь від тамтих. Високий, до половини дерном покритий горбок круг неї вказував, що вона вже давно викопана. Кошари над нею не було, вона і будована була ще по-давньому. Се була перша яма, з котрої плило головне джерело Германового маєтку. Але від кількох літ вона стояла пусто, відколи джерело кип'ячки в ній вичерпалося. Аж тепер, коли замість кип'ячки поплачував найліпше віск, Герман казав її відновити і копати глибше, бо вона давніше тримала тільки тридцять сажень вглиб. Коли відбито дошки, котрими була прикрита, показалося, що усподу вода, і треба було наперед вичерпати воду. Вже три дні черпано, а власне нині мав перший раз спускатися в неї старий ріпник Матій, щоб оглянути, де що треба направити і де копати штольні. Коли Герман підійшов к ямі, побачив, що ріпники саме витягали кибель з ями, в котрій сидів уже від доброї години старий Матій.

– А що? – спитав Герман, підійшовши к робітникам.

– Та нічо, – відповіли вони. – От Матій задзвонив чогось, та й тягнемо.

– Ну, що там такого може бути? – спитав зачудуваний Герман. – Тяжке?

– Ні, недуже. Щось старий мусив надибати. Герман, зацікавлений, став над яму, опершись на стовпці, і пильно дивився в темну глибінь. Сонце косо пересікало отвір ями, але вглиб не було видно нічого. Одно тільки вдарило Германа – дивно-неприємний гнилий сопух, але цікавість не давала йому відвернутися. Він пильно, немов помішаний, дивився в темну глибінь, між тим коли линва поволі навивалася залізними перстенями на вал корби. Він глянув на тоті перстені і пригадав собі страшні скрутелі величезної гадюки на образі. Його забобонна, роздразнена думка зв'язала як стій прочуття якогось лиха з тим привидом. Втім, плохо насмарована корба скрипнула проразливо, – Герман глипнув в глибінь і задеревів на місці. З темної пропасті виринала-виходила вгору на світло страшна, почорніла труп'яча голова. Герман стояв мов мертвий і не міг відорвати очей від того виду і в тривозі своїй бачив виразно нелюдський злобний усміх на тих щербатих щоках, у тих огромних глиняних очах. Він стояв, дивився і дрижав, мов у лихорадці, – дрижав з забобонного переляку і обридження.

І ріпники при корбі, побачивши такий дивний і страшний груз, скрикнули з один голос і трохи зовсім не випустили корби з рук. Подібні случаї, хоть давнішими часами зовсім не рідкі в бориславських ямах, тепер стали далеко