Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

— Сама зроблю, сама! Я знаю, як треба!

Того разу я змовчав — бачив, що Ромільді справді потрібна допомога, однак надалі уважно стежив, аби ніхто не виявляв неповаги до моєї матері.

Але скоро я завважив, що моє піклування про матусю дратує і тещу, й дружину, отож боявся, що за моєї відсутності вони скривдять її, щоб зігнати на ній злість і вилити свою жовч. Крім того, я був певний: мати нічого мені не скаже, і ця думка мучила мене. Скільки разів я заглядав їй у вічі, підозрюючи, що вона плакала! А вона лагідно дивилась на мене, всміхалася і питала:

— Чому так приглядаєшся?

— А ти здорова, мамо?

Вона ледь помітно піднімала руку й відповідала:

— Авжеж, здорова. Хіба ти не бачиш? Іди краще до своєї дружини, йди, вона, сердешна, так мучиться.

Я вирішив написати братові в Онелью і попросити його взяти маму до себе — не тому, що мені хотілося зняти зі своїх плечей тягар (я не відмовлявся б жити з матір’ю і в цих жахливих умовах), а лише задля її добра.

Роберто відповів мені, що не може цього зробити. Не може, бо після того, як ми остаточно розорилися, вельми погіршилось і його становище: живе тепер на утриманні своєї дружини і вважає, що не має ніякого права нав’язувати їй ще й свекруху. Зрештою мамі, писав він, буде не краще і в його сім’ї, адже і він живе з матір’ю дружини, — доброю жінкою, але ж і вона може стати поганою внаслідок неминучих чвар, які виникають між свекрухою і тещею. Отож мамі найліпше залишитись у мене, бодай для того, щоб на старості літ не покидати рідних місць і не змінювати своїх звичок та способу життя. В кінці листа Берто висловлював щирий жаль з приводу того, що через викладені вище міркування він не в змозі подати мені й грошової допомоги, хоч усім серцем бажав би.

Я приховав цього листа від матері. Коли б у ту хвилину не охопив мене розпач і не затьмарив мого розуму, я, мабуть, не так би обурився на брата. Наприклад, поміркувавши своїм звичаєм, я сказав би собі: «Соловейко, залишившись без хвоста, може втішитися тим, що має талант. А що робити безхвостому павичеві? Отак і нашому Берто доводиться старатися з усієї сили, аби жити, не принижуючись перед своєю дружиною, ба навіть зберігати гідність, бо що ж, окрім вроди, вишуканих манер та вигляду елегантного синьйора, може він дати їй? Либонь, і легеньке порушення рівноваги, здобутої такими тяжкими зусиллями, було б для нього великою жертвою, непоправною втратою. Адже ж у Берто нема й крихти сердечної теплоти, щоб віддячити дружині за турботи, яких завдала б їй наша нещасна матуся. Та що вдієш? Таким сотворив його Бог. Чи ж винен бідолашний Берто?»

Тим часом у нас дедалі більшало прикростей, а я був перед ними безсилий. Ми продали материні сережки — дорогу пам’ять про щасливі літа. Вдова Пескаторе, побоюючись, що й мені з матір’ю невдовзі доведеться жити на убогу ренту з її посагу, сорок дві ліри на місяць, щодень ставала все похмуріша й лютіша. Будь-якої миті можна було чекати вибуху її шаленого гніву, що його вона ледве стримувала, очевидно, завдяки маминій присутності та витримці. Дивлячись, як я сновигаю з кутка в куток, наче сонна муха, теща, схожа на грозову хмару, пронизувала мене поглядами, мов стрілами блискавки. Тоді я намагався втекти з дому, аби не зчинилася буря. Але страх за матір гнав мене назад.

Та одного дня я трохи припізнився. Буря таки зчинилася. І з якого ж мізерного приводу! Матусю прийшли провідати дві її старі служниці.

Одна з них, після того як пішла від нас, мусила найнятися до інших людей, бо ніяких заощаджень не мала, а на її утриманні була дочка — вдова з трьома дітьми. Друга, її звали Маргеріта, зовсім самотня жінка, виявилася щасливішою: вона зуміла за довгі роки служби в нашому домі забезпечити себе на старість і тепер відпочивала.

Розчулена доброзичливістю і щирістю вірних служниць, з якими жила в злагоді багато років, мама тихенько нарікнула на свою гірку долю.

Тоді Маргеріта, лагідна і чуйна бабуся, що відразу про все здогадалась, але не насмілювалась заговорити першою, запропонувала матері перебратися жити до неї, в будиночок з двох чистеньких кімнаток і тераси, обвитої квітами, яка до того ж виходить на море. Поселяться, мовляв, удвох та й житимуть собі мирно. А вона, Маргеріта, буде щаслива ще хоч трохи прислужитися мамі, аби довести їй свою щиру симпатію і відданість.

Та хіба ж могла моя матінка прийняти пропозицію бідної бабусі? Оце й довело до сказу вдову Пескаторе.

Повернувшись додому, я застав справжню бійку: відьма наступала на Маргеріту, розмахуючи кулаками, та мужньо відбивалась, а перелякана мама тремтіла і зі сльозами на очах тулилася до другої бабусі, обійнявши її обома руками, наче шукала захисту.

Коли я побачив матусю в такому розпачі, у мене потемніло в очах. Схопив удову Пескаторе за руку і шарпонув щосили, аж вона полетіла сторчака. Однак за якусь мить теща вже підскочила з кулаками до мене, але вдарити не посміла, тільки зарепетувала:

— Геть! Ти і твоя мати — геть звідси! І щоб ноги вашої не було в моєму домі!

— Що таке? — проказав я тремтячим голосом, насилу стримуючи шалений гнів, що розпирав мені груди. — Ану, забирайся геть сама! І негайно. Зникни з-перед очей, бо я за себе не ручуся! Для свого ж добра забирайся геть!

Ромільда зі сльозами й криком скочила з крісла й кинулася в обійми матері:

— Ні! Ти зі мною, мамо! Не залишай мене, не залишай мене тут саму!

Але достойна матуся люто відштовхнула її:

— Ти хотіла його? От і зоставайся зі своїм лайдаком! Я піду сама!

Ясна річ, нікуди вона не пішла.

А через два дні після цього до нас вихором увірвалася тітка Схоластика (я гадаю, побувавши в Маргеріти). Вона хотіла забрати маму до себе.

Ця сцена заслуговує опису.

Вдова Пескаторе того ранку заходилася пекти хліб. Засукала рукави, підіткнула спідницю, щоб не замаститися. Коли вбігла тітка Схоластика, вона навіть бровою не повела — просіювала собі