Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

з Торіто були єдині, хто від самого початку пристосувався до обставин, інші вдавали, що це тимчасове пристановище, бо їм важко було прийняти те, що нестатки та ізольованість, які ніхто не хотів називати «бідністю», є нашою новою реальністю. Перші кілька тижнів нам, як невідчепна зараза, докучала сльота. У грозу люто завивав вітер і, здавалося, ляскав батогом по металевій покрівлі. Щодня з неба сіявся нескінченний дрібний дощ. Якщо не мжичило, то нас обкутував туман, тож ми ніколи повністю не просихали, бо сонце, яке зрідка пробивалося крізь хмари, майже не гріло. Це загострило хронічний бронхіт моєї матері.

— До мене вертаються сухоти, цей клімат мене доб’є, до весни я не дотягну, — шепотіла вона, кутаючись у ковдри і харчуючись бульйонами.

Як казали мої тітки, сільське повітря поліпшило мій характер і згладило непокірливість. У Санта-Кларі я завжди мала чим зайнятись, день злітав непомітно, переді мною було тисячі завдань і всі мені подобались. Я прикипіла душею до дядька Бруно, як одразу стала його називати, і можу запевнити, що ця любов була взаємною. Для нього я стала наче реінкарнацією його донечки, яка вмерла при народженні, а мені він замінив втраченого батька. «Не прив’язуйтесь так до малої, сеньйоре Бруно, бо одного дня вони повернуться до міста і залишать мені вас із розбитим серцем», — бурчала Факунда. Біля нього я навчилася рибалити, ставити сильця на кроликів, доїти корів, сідлати коней, вудити сири, ковбаси, окости, рибу і м’ясо в обмазаній глиною круглій шопі, де завжди тлів жар, щоб сушити продукти. Факунда мене прийняла, бо її попросив про це Бруно. Доти вона нікого не терпіла у своєму кухонному царстві, та врешті-решт навчила мене місити тісто, шукати яйця, які кури відкладали де завгодно, і готувати взимку тушковане м’ясо і яблучний пиріг, моду на який у цьому регіоні завели німці.

Нарешті прийшла весна, прояснивши краєвид і дух засланців, як ми полюбляли себе називати, коли поблизу не було нікого з Рівасів, бо це би прозвучало як образа їхньої гостинності. Пейзаж наповнився польовими квітами, плодами дерев і щебетом птахів; сонце дозволило нам поскидати пончо й чоботи, болото на дорогах висохло і ми змогли зібрати перші сезонні овочі й бджолиний мед. Хосе Антоніо і міс Тейлор прийшла пора від’їздити, як вони і збиралися з самого початку. Їхнім планом було влаштувати решту родини у Рівасів і попрощатися, бо жодне з них не могло залишатися в селі, їм треба було працювати.

Як сказала міс Тейлор, вона вирішила вернутися в столицю, де могла давати уроки англійської мови, в яких завжди були зацікавлені, хоча справжньою причиною, в якій вона не зізнавалася, було її бажання бути разом з Тересою. Кожна мить віддалік неї була втраченим життям. Зі свого боку, Хосе Антоніо мусив заробляти достатньо, щоб утримувати жінок своєї родини: вони не могли безконечно жити з ласки Рівасів. Хоча ми мали дарове житло й харчі, завжди були певні видатки — на черевики для мене, на ліки для мами тощо.

Протягом зими мій брат працював на польових роботах разом з Бруно, допомагаючи йому чим міг, але він не був створений ходити за плугом чи рубати дрова. Йому хотілося вернутися в столицю з Джозефіною, бо, можливо, наполегливістю йому вдасться завоювати її любов, і він думав це зробити в майбутньому, коли розсіється неслава Арсеніо дель Вальє.

— Ти не мусиш розплачуватися за гріхи свого батька, Хосе Антоніо. На твоєму місці я пішла би просто в Клуб Уніон, попросила подвійне віскі й зустрілася з пліткарями лицем в лице, — радила йому міс Тейлор, але вона не знала приписів нашого кола.

Треба було чекати: лише час міг стерти минулу ганьбу.

А тим часом у сезон дощів мій брат складав план. Якщо він вигорить, то Хосе Антоніо поселиться в Сакраменто, столиці провінції, і його віддалятимуть від нас лише дві години на поїзді і короткий переїзд на мулі.

Радіотелеграфіст в Науелі взявся розшукати Марко Кусановича, який пропав після того, як банк закрив лісопильню. Батько віддав її в заставу під один зі своїх кредитів, і, позаяк не зміг його виплатити, банк її конфіскував, робітників звільнив і припинив виробництво деревини, шукаючи кому її продати, але відтоді минуло більше року й устаткування вкривалося іржею. Як з’ясував Хосе Антоніо, більша частина хорватської колонії осіла в найпівденнішій провінції країни. Багато емігрантів походили із тих самих місць Центральної Європи, вони знали одне одного, родичалися між собою і кожного новоприбулого його співвітчизники зустрічали розпростертими обіймами. Хосе Антоніо припускав, що там в Марко могли бути родичі чи друзі.

Радіотелеграфіст зв’язався з Австро-угорським клубом, куди записувалися члени хорватської колонії, і через дев’ять днів Хосе Антоніо при допомозі радіо зміг поговорити з Кусановичем. Вони заледве зналися, але вистачило цієї першої розмови, яка переривалася шумами і хрипами поганого зв’язку, аби закласти підвалини того, що стане тривалою дружбою.

— Приїздіть у Сакраменто, Марко, майбутнє тут, — сказав йому мій брат, і хорват не змусив себе впрошувати.

6

У ті дні Люсінда й Авель готувалися до нової мандрівки довколишніми селами. Вони запевнили, що я знаю значно більше, ніж вони можуть навчити, тож пора мені поставити свої знання на службу ближньому. Навчили мене їздити верхи, долаючи страх, який у мене викликали ці величезні бестії з паруючими носами, і взяли за помічницю в пересувну школу. «Ми повернемося наприкінці літа», — заявили вони.

Торіто хотів приєднатися до нашої виправи, щоб захищати мене: а то чого доброго мене викрадуть індіанці, сказав він. Йому пояснили, що коли йдеться про індіанців, то усі в цих краях є метисами, за винятком чужоземних іммігрантів, які приїхали сюди з дозволу уряду, щоб колонізувати південь. Справжніх індіанців прогнали, обвівши довкола пальця: купували їхню землю за смішною ціною або, підпоївши, давали підписувати документи, яких ті не могли прочитати. Якщо це не спрацьовувало, вдавалися до сили. Після здобуття незалежності влада взялася завойовувати, інтегрувати, підкорювати «варварів» і робити з них цивілізованих людей, по можливості католиків, шляхом військової окупації та репресій. Індіанців убивали з XVI сторіччя: спочатку іспанські завойовники, а згодом кожен, хто міг це зробити безкарно. У корінного народу є причини ненавидіти чужинців загалом і уряд республіки зокрема, але вони не викрадають дівчаток, не треба їх боятися, сказали Торіто Ріваси.

— Крім того, ти мусиш залишитися, щоб допомагати Бруно і пильнувати жінок. Віолеті з нами нічого не загрожує.

Те літо, коли мені сповнилось тринадцять, я провела,