Читати книгу - "Салимове Лігво"

і кишеньковим ножем у руці. Нехай собі глузують. Тут траплявся в електричних шнурах мідний дріт, а інколи цілі мотори з неторкнутою в них мідною обвиткою, а в Портленді за мідь давали добру ціну. Тут були старі письмові столи, і стільці, і дивани, різні речі, які можна було лагодити і продавати торговцям антикваріатом на шосе №1. Дад обшахраював тих дилерів, а дилери обшахраювали літніх туристів, ну хіба не чудово, що ось таким от чином крутиться і крутиться цей світ. Якось два роки тому він знайшов ліжко з шишечками, тріснуте, з розваленою рамою, і продав його за дві сотні баксів одному гомосеку з Веллза[61]. І гомик був в екстазі від новоанглійської автентичності того ліжка, не знаючи, як ретельно Дад стирав наждачним папером клеймо «Зроблено у Ґранд-Репідсі» на задньому боці узголів’я[62].

У дальнім кінці звалища були старі машини – «бюїки», «форди», «шеві» і всякі-різні, і Боже мій, яких тільки деталей не залишали люди в своїх автівках, коли їх позбавлялися. Найкраще – це радіатори, але добротний чотирикамерний карбюратор тягнув на сім доларів, після того як його вимочити в бензині. Не кажучи вже про вентиляторні паски, кришки трамблерів, лобове скло, керма та підлогові килимки.

Так, звалище було чудовим місцем. Звалище було Діснейлендом і Шанґрі-Ла, два в одному заразом. Але навіть не гроші, заховані в чорній коробці, закопаній у землю під його м’яким кріслом, були тут найкращою принадою.

Найкращим тут були вогнища – і пацюки.

Дад випалював частини свого звалища по неділях і середах зранку, і ввечері – по понеділках і п’ятницях. Вечірні вогнища були найгарнішими. Він любив те сутінкове, трояндове жевріння, що розквітало з зелених пластикових пакетів та усіх тих газет і коробок. Але ранкові вогнища були кращими через пацюків.

Зараз, сидячи в своєму м’якому кріслі і дивлячись, як вогонь займається і починає гнати в повітря масний чорний дим, відганяючи вище до неба чайок, Дад розслаблено тримав у руці свій влучний пістолет .22 калібру і чекав, коли полізуть пацюки.

Коли вони вилазили, то вилазили батальйонами. Великі, брудно-сірі, рожевоокі. Дрібні блохи та кліщі вистрибували на їхніх шкурах. Їхні хвости тягнулись за ними, наче товсті рожеві дроти.

Дад любив стріляти пацюків.

– Даде, ти купуєш таку тьму-тьмущу набоїв, – казав у реманентній крамниці своїм соковитим голосом Джордж Міддлер, підсовуючи йому по прилавку коробки «ремінгтонів». – Це місто платить за їх?

То був старий жарт. Кілька років тому Дад подав замовлення на придбання двох тисяч набоїв .22 калібру з експансивними кулями, але Білл Нортон сердито вигнав його геть.

– Еге ж, – зазвичай відказував Дад. – Ти сам знаєш, Джордже, що це чисто служіння громаді.

Осьо. Цей великий, жирний, з калічною задньою лапою, це Джордж Міддлер. Несе щось у зубах, схоже на розідраний шматок курячої печінки.

– Здоров будь, Джордже. Ось ти й приплив, – мовив Дад і натис гачок.

Постріл .22 пролунав глухо, без драматизму, але пацюка двічі перекинуло і він лежав посмикуючись. Експансивні кулі – це саме те, що треба. Коли-небудь він збирався завести собі великокаліберного «Магнума» .45 або .357 і подивитися, що той робитиме цим малим підарам.

Тепер наступна тваринка, це буде та хвойдувата мала Руті Кроккет, та, що не одяга ліфчика в школу і завжди, коли Дад іде повз них вулицею, штурхає ліктями своїх подружок і гигоче. Бабах. Прощавай, Руті.

Пацюки ошаліло поспішали до сховків на дальнім кінці звалища, але перш ніж їм утекти, Дад уграв шістьох із них – добра ранкова здобич, якщо він піде туди на них подивитися, там кліщі тікають з остигаючих трупів, як… як, ну, як пацюки з потопаючого корабля.

Ця думка пройняла його своєю смаковитою кумедністю, і він, закинувши химерно скособочену голову, гойднувся назад на горбі і розреготався потужними, довгими шквалами, тим часом як вогонь прокрадався крізь сміття своїми загребущими помаранчевими пальцями.

Певна річ, життя було розкішним.

11

12:00, полудень.

Міський гудок зайшовся на дванадцять секунд потужним ревінням, оголошуючи обідню годину в усіх трьох школах і вітаючи полудень[63]. Лоренс Кроккет, другий виборний Лігва і власник компанії «Кроккет. Нерухомість і страхування в Південному Мейні» відклав книжку, яку якраз читав («Секс-рабині Сатани»), і звірив свого наручного годинника з гудком. Він пішов до дверей і повісив на засувку жалюзі табличку «Повернуся о першій годині». Встановлений ним режим залишався незмінним. Він прогуляється до кафе «Екселент», з’їсть там два чизбургери з салатами, вип’є чашку кави і, поки викурить одну «Вільям Пенн»[64], милуватиметься ногами Полін.

Перевіряючи, чи замок замкнувся, він один раз струсонув дверну ручку і вирушив по Джойнтер-авеню. Він затримався на розі, кинувши погляд угору, на Дім Марстена. Там на заїзді стояла автівка. Він розпізнав її лише з мерехтіння і відблисків. Це пробудило жилку неспокою десь у його грудях. Дім Марстена і давно закриту «Громадську Балію» він продав одним пакетом більше року тому. Це була найбільш дивна оборудка в його житті – а свого часу він знався на дивних оборудках. Власником машини там, нагорі, найімовірніше, був чоловік на прізвище Стрейкер. Р. Т. Стрейкер. І якраз сьогодні з ранковою поштою він отримав дещо від цього Стрейкера.

Означений тип під’їхав до офісу Кроккета одного мерехтливого липневого дня лишень трохи більше року тому. Він виліз із машини і, перш ніж зайти до контори, якусь мить постояв на хіднику, високий чоловік, одягнений, попри спекотний день, у поміркований костюм-трійку. Він був лисий, як більярдна куля, і так само, як вона, не пітнів. Брови мав як суцільна чорна засіка, а очниці під ними ховались у глибоких темних дірах, немов дрилем висвердлених у кутастій поверхні його обличчя. У руці він тримав тонкий чорний портфель-дипломат. Коли увійшов Стрейкер, Ларрі сидів сам у своєму офісі; його секретарка на півставки, дівчина з Фелмата з найпрекраснішою парою цицеронів, які лишень можна було охопити оком, після полудня працювала на одного адвоката у Ґейтс-Фоллзі.

Цей лисий чоловік сів у клієнтське крісло, поклав на коліна свій дипломат і вп’явся очима в Ларрі Кроккета. Неможливо було прочитати вираз в його очах, і це бентежило Ларрі. Йому подобалося власне вміння прочитувати бажання у немовляче блакитних або карих очах людини ще до того, як та людина розкриє свого рота. Цей чоловік не затримався, щоб подивитися фотографії місцевих об’єктів нерухомості, що висіли пришпилені на інформаційній дошці, не простягнув для потиску руку, не відрекомендувався, навіть не привітався.

– Чим я можу вам допомогти? – запитав Ларрі.

– Мене прислали придбати житло і бізнесовий заклад у вашому чарівливому місті, – промовив лисий.

Він говорив з такою пласкою, невразливою беземоційністю, що Ларрі подумав про записані на магнітофон повідомлення, які чуєш, коли набираєш телефонний номер служби погоди.

– Авжеж, еге, чудово, – сказав Ларрі. – Ми маємо кілька гарних об’єктів нерухомості, які можуть…

– У цьому немає потреби, – сказав лисий і підняв долоню, щоб зупинити слова Ларрі.

Ларрі зачудовано зауважив, які дивовижно довгі пальці в цього чоловіка – середній палець на вигляд мав чотири чи й п’ять дюймів від основи до пучки.

– Бізнесовий заклад – це будівля поза міською управою. Вона виходить фасадом на парк.

– Йо, я це можу для вас владнати. Колишня автоматична пральня самообслуговування. Збанкрутувала з рік тому. Це буде дійсно добре місцерозташування, якщо ви…

– Житло, – перебив його