Читати книгу - "Історія Лізі"

павутиння, яке обплутувало їй руки й ноги, зненацька її відпускає. Несподівано для себе вона проривається вперед. Світ перетворюється для неї на гомін, спеку, піт та тіла, які штовхають її з усіх боків. Вона благословляє його швидку реальність і навіть примудряється вхопитися лівою рукою за ліву половинку своєї задниці й потягти за труси, висмикнувши їх із розколини між своїми проклятущими сідницями, тож принаймні одну прикрість із тих, які навалилися на неї в цей невдалий і зламаний день, їй пощастило усунути.

Студентка в топі з вільно зав’язаними на плечах бретельками загрожує заблокувати її дедалі вужчий прохід до Скота, але вона пірнає їй під руку й зачіпається об гарячий топ. Вона усвідомить, що коліна в неї розбиті й подряпані, лише значно згодом – уже в лікарні, де співчутлива медсестра помітить їх і змастить бальзамом, таким прохолодним і приємним, що Лізі аж скрикне від задоволення. Але це станеться згодом. А тепер їй здається, що вона і лише один Скот перебувають на самому краю цього гарячого паркувального майданчика, цієї жахливої чорно-жовтої підлоги, схожої на підлогу в танцювальній залі, яка, певно, нагрілася до температури щонайменше сто тридцять градусів,[8] а може, й до ста п’ятдесятьох.[9]

Її уява малює картину, на якій підсмажується яйце на материній чорній чавунній сковороді, але Лізі відкидає цей образ геть.

Скот дивиться на неї.

Він дивиться вгору, й тепер його обличчя восково-бліде, й на ньому виділяються лише темні плями, що утворилися під його карими очима, та досить широка цівка крові, яка потекла з правого кутика рота й уже досягла підборіддя.

– Лізі! – Голос його звучить тонко й хрипко, як у камері, де штучно відтворюються умови великих висот. – Невже той хлопець справді вистрелив у мене?

– Ти ліпше не розмовляй.

Вона кладе долоню йому на груди. Його сорочка, о святий Боже, просякнута кров’ю, і вона чує, як під нею калатає серце, дуже швидко й дуже слабенько; це серцебиття не людської істоти, а, радше, серцебиття пташки. «Пульс, як у голуба», – думає вона, і в цю мить дівчина з бретельками, зав’язаними на плечах, падає зверху на неї. Вона впала б на Скота, але Лізі інстинктивно закриває його, приймаючи удар усієї ваги тіла дівчини («Ой! Кретин! Ідіот!» – кричить захоплена зненацька дівчина) на свою спину; ця вага придавила її лиш на секунду, після чого вона побачила, як дівчина викинула вперед руки, щоб пом’якшити падіння – «О божественні рефлекси юних», думає вона так, ніби сама вона вже стара, а не молода тридцятидворічна жінка, – і їй це вдалося, але одразу по тому вона заголосила: «Ой, ой, ой!», коли асфальт роздряпав їй шкіру.

– Лізі, – шепоче Скот, і, о Боже, як скрипить його дихання, коли він утягує його в себе, як вітер, що втягується в димохід.

– Хто мене штовхнув? – запитує дівчина з бретельками на плечах.

Вона сидить навкарачки, волосся з розсмиканого кінського хвоста затуляє їй очі, й вона плаче від шоку, болю та розгубленості.

Лізі нахиляється нижче над Скотом. Його гаряче тіло жахає її й наповнює таким глибоким жалем, якого вона раніше не могла собі навіть уявити. Але він тремтить у цій спеці так, ніби йому дуже холодно. Незграбно, застосовуючи лише одну руку, вона скидає з себе жакет.

– Так, тебе поранено. Тож спробуй лежати спокійно й не намагайся…

– Мені так гаряче, – каже він і починає тремтіти ще дужче. А що буде далі – конвульсії? Його карі очі втуплюються в її сині. Кров витікає з кутика його рота. Вона відчуває її запах. Навіть комір його сорочки вже просяк кров’ю. «Його лікувальний чай тут йому не допоможе, – думає вона, майже не усвідомлюючи собі, що вона думає. – Цього разу надто багато крові. Збіса багато». – Мені так гаряче, Лізі, будь ласка, дай мені льоду.

– Я тобі його дам, – каже вона й підкладає жакет йому під голову. – Я дам тобі льоду, Скоте.

«Слава Богу, на ньому спортивний піджак», – думає вона, й зненацька їй приходить у голову одна думка. Вона хапає скоцюрблену, заплакану дівчину за руку.

– Як тебе звуть?

Дівчина дивиться на неї такими очима, ніби бачить перед собою божевільну, проте на запитання відповідає:

– Ліза Лемке.

«Ще одна Ліза, який малий наш світ», – думає Лізі, проте вголос нічого не каже. Вона каже зовсім інше:

– Мого чоловіка підстрелили, Лізі. Чи не могла б ти побігти до… – Вона не може згадати, як називається будівля, пам’ятає тільки її призначення. – Побігти до англійського факультету й викликати «швидку допомогу»? Набери номер 911…

– Це ви, мем? Місіс Лендон? – До неї підходить коп зі служби безпеки кампусу, зі своєю бляхою – великою-великою пихатою діркою на людині, – проштовхуючись крізь натовп переважно за допомогою своїх мускулистих рук. Він присідає навпочіпки поруч із нею, і його коліна тріщать. «Гучніше, аніж постріл із пістолета Білявчика», – думає Лізі. Він тримає в одній руці переносну рацію. Він говорить повільно, ретельно вимовляючи кожне слово, ніби звертається до засмученої дитини. – Я зателефонував до кампусного лазарету, місіс Лендон. Вони висилають карету «швидкої допомоги», яка відвезе вашого чоловіка до Нешвілського меморіального шпиталю. Ви мене зрозуміли?

Вона зрозуміла, і її вдячність (коп повернув їм більше, аніж долар, з тієї суми, яку він їм заборгував) майже така сама глибока, як і жалість, що її вона відчуває до свого чоловіка, котрий лежить на розпеченому гудроні і тремтить, як наполоханий собака. Вона киває головою й уперше ронить сльозу, яких вона проллє ще багато, перш ніж перевезе свого чоловіка до їхнього рідного штату Мейн – і не одним із рейсів авіакомпанії «Дельта», а на приватному літаку і з приватною санітаркою на борту, а ще одна карета «швидкої допомоги» та ще одна приватна санітарка чекатимуть їх на терміналі цивільної авіації Портлендського аеропорту. Вона знову обертається до дівчини на прізвище Лемке і каже:

– Він весь горить – ти не роздобудеш десь льоду, люба? Ти маєш якесь уявлення про те, де зараз можна знайти лід? Де завгодно, аби він тільки там був?

Вона каже це без особливої надії, а тому дуже дивується, коли Ліза Лемке, не задумуючись, киває головою.

– Авжеж, он там закусочна, і вони мають машину для виробництва кока-коли.

Дівчина показує рукою в напрямку Нелсон-Холу, якого Лізі не може бачити. Усе, що вона бачить, – це ліс голих ніг, деякі з них волохаті, деякі гладенькі, деякі засмаглі, а деякі обпечені сонцем. Вона усвідомлює, що вони цілком оточені,