Читати книгу - "Чорний Красень, Сьюелл Анна"

Це все прокляте вино! І навіщо люди продають це бісівське пійло? О, Ройбене, Ройбене мій!..

Ройбена вже поховали, а вдова й далі голосила за ним. Невдовзі вона разом із шістьма дітьми змушена була покинути затишний будиночок під дубами, і, позаяк сім'я не мала ні житла, ні родичів, єдиним доступним для них житлом залишався хіба що великий і похмурий робітний дім.

Розділ 27

Скалічені і з невтішним майбутнім

Коли коліна трохи загоїлися, мене на кілька місяців вирішили перевести на невелику галявину. На ній, окрім мене, нікого більше не було. Хоч я й насолоджувався волею та смачною травою, та без товариства інших коней мені було дуже самотньо. Особливо бракувало товариства Джинджер, із якою я здружився по-справжньому. Бувало, зачувши на дорозі цокання копит, я починав іржати, але відповідали мені зрідка.

Якогось ранку ворота в огорожі відчинилися, і до мене вбігла… Так, це була стара добра Джинджер! Конюх, що привів її сюди, зняв із неї недоуздок та й пішов, і ми залишилися самі на всю галявину. Я зустрів її радісним іржанням. Ми обоє раділи нашій зустрічі. Щоправда, нашу радість дещо затьмарив той факт, що Джинджер підселили сюди аж ніяк не для того, щоб розвіяти мою самоту. Не зловживатиму вашим часом і не розповідатиму про все, що з нею сталося. Скажу лишень, що її загнали швидкою їздою, і це не минулося безслідно. Тож тепер Джинджер перевели сюди, щоб вона відпочила, набралася сил, а вже там буде видно.

Молодий і самовпевнений лорд Джордж вважав себе завзятим вершником і брав участь чи не в кожному полюванні, та про своїх коней він анітрохи не дбав. Невдовзі по тому, як мене перевели на галявину, відбувалися змагання зі стипль-чезу,[57] і лорд Джордж затявся, що візьме участь у перегонах. Конюх попередив його, що Джинджер має невеликий розтяг і до перегонів не готова, проте лорд Джордж вирішив по-своєму і під час забігу нещадно гнав Джинджер уперед, змушуючи її триматися на рівні з фаворитами перегонів. Простодушна Джинджер викладалася до останнього і навіть увійшла до трійки лідерів, але, як кажуть люди, запалилася. Та ще й вершник був для неї заважкий, відтак вона зірвала спину.

— І от, — підсумувала Джинджер, — ми з тобою, коні у розквіті сил, стоїмо, наче немічні шкапи. Тебе занапастив безпробудний пияк, я мене — самовпевнений дурень. О, як мені сумно!

Справді, що не кажи, а ми вже не ті. Та хай там як, а спілкуватися одне з одним нам однаково було приємно. Ми не брикали по галявині, як колись, а разом паслися, лежали на траві або годинами стояли — голова до голови — під крислатими липами. Так тривало доти, допоки з міста не повернувся граф зі своєю челяддю.

І от одного дня він разом із Йорком прийшов до нас. Побачивши їх, ми тихо завмерли під нашою липою. Вони прискіпливо оглянули мене і Джинджер, і, схоже, граф був дуже розчарований.

— Триста фунтів пішли за вітром, — прорік він, — та це півбіди. Друг довірив мені своїх коней, він сподівався, що тут їм буде добре, а їх занапастили. Кобилу ще можна потримати хоч би рік, тоді побачимо, що з неї вийде. А вороного доведеться продати, і то вже. Мені дуже шкода, але коневі з такими колінами не місце у графській стайні.

— Авжеж, ваша ясновельможносте, аякже, — підтакнув Йорк. — Тепер його місце там, де не зважають на екстер'єр,[58] а цінують добрих коней. Я маю знайомого в Баті,[59] він здає коней внайми, і гарні тварини за розумну ціну його завжди цікавили. А ще я точно знаю, що коней він не ображає. Після слідства вороний поза підозрою, тож якщо хтось із нас дасть — ви або я — йому свою рекомендацію, то цього достатньо.

— От ти її і напиши, Йорку. А скільки за нього дадуть, стільки дадуть, головне, щоб він потрапив у добрі руки.

Дійшовши згоди, вони пішли від нас.

— Скоро ти звідси підеш, — зажурилася Джинджер, — і я втрачу єдиного друга. Навряд чи ми колись побачимося. Чому цей світ такий жорстокий?

Десь за тиждень після цієї розмови до нас на галявину прийшов Роберт, накинув на мене недоуздок і повів геть. Прощання з Джинджер було коротким. Поки мене вели, ми спочатку іржали, а потім вона, увесь час, поки чула цокання моїх копит, занепокоєно бігала вздовж огорожі.

За рекомендацією Йорка мене купив один чоловік, який здавав внайми коней та кінні екіпажі. Добиратися до нього довелося залізницею, мені це було вдивовижу і спершу навіть лякало. Та щойно я зрозумів, що пахкання, сичання і свистіння паротяга не заподіють мені жодної шкоди, а тремтячий вагон не такий вже й страшний, як здавалося, я швидко заспокоївся і вже нічим не переймався.

Кінцевим пунктом моєї подорожі виявилася доволі пристойна стайня з непоганими умовами. Щоправда, не така простора й зручна, як у Біртвік-парку чи у графському маєтку: підлога у стійлах настелена не рівномірно, а з нахилом; стояв я головою до годівниці, тому передні ноги були вищі, аніж задні, від чого дуже втомлювався. Схоже, люди ще не збагнули, що кінь, якому зручно стояти і повертатися куди завгодно, працюватиме набагато краще. Що ж до іншого, то годували нас добре, тримали в чистоті, і, думаю, власник наш не був байдужим до своїх коней. Йому належало чимало кінних запрягів та екіпажів, які могли винайняти всі охочі. Деколи вони брали екіпаж із кучером, інколи сідали на козла самі.

Розділ 28

Найманий кінь та його їздці

Досі мною правили люди, які хоч знали, як це треба робити. Тут же, натомість, ніколи не бракувало візників-невігласів, та й просто роззяв, і позаяк ми були коні підневільні, то і наймали нас усі, кому заманеться. Я мав спокійну вдачу, на мене можна було покластися, і саме тому мені найбільше щастило на таких-от горе-візників. Якби узятися розповідати про всі можливі й неможливі способи правити екіпажем, які мені довелося на собі відчути, це забрало б силу-силенну часу, тому я обмежуся лише кількома випадками.

Перша категорія їздців — це ті, що переконані, нібито кінь зобов'язаний відчувати, хто старший. Вони туго загнуздують коня, позбавляючи його найменшої свободи руху. Такі їздці переконані, що коня треба "тримати в руках", а повід має бути туго напнутий, немов без цього кінь не встоїть на ногах. Якійсь кандибі, чиї губи від такої їзди загрубіли настільки, що не відчувають повода, це, може, і допомагає, але коневі, що міцно стоїть на ногах і відгукується на найменший порух віжок, це завдає неабияких мук, не кажучи вже про те, що це просто безглуздо.

Друга категорія їздців — абсолютна протилежність першій. Ті зовсім відпускають повід, в усьому покладаючись на коня, і просто сидять, склавши руки. Як ви гадаєте, чи зможе в разі небезпеки такий візник спрямувати коня туди, куди треба? І коли раптом кінь сполохається або спіткнеться, такий візник не дасть екіпажу ніякої ради, і закінчуються такі історії часто вельми сумно. Скажімо, особисто я не маю жодних упереджень до такої манери їзди, бо зазвичай я не сахаюся і не спотикаюся, а візник нехай собі показує дорогу і час від часу підганяє чи притримує мене. Хай там що, а коневі треба бодай трохи відчувати повід, коли, скажімо, він іде з гори, щоб він принаймні знав, що його візник не заснув.

Окрім цього, недбала їзда зазвичай розбещує коня, він відвикає працювати на совість, а коли потрапляє в інші руки, часто цю погану звичку доводиться вибивати батогом. Самі розумієте, приємного у цьому мало. Сквайр Гордон завжди пильнував, щоб ми не ледарювали і зберігали гарні манери. Він любив говорити, що розбещення коней — не менший злочин, ніж розбещення дітей, адже і тим, і тим доводиться за це розплачуватися.

А ще такі їздці недбалі не тільки до коней, а взагалі до всього. Під час їзди вони думають про що завгодно, але не про те, що треба. Якось мені довелося ходити у фаетоні, яким правив такий-от візник: сам він сидів на козлах, а його дружина і двоє дітей — у колясці. Тільки-но ми рушили з місця, як він одразу ж кинув віжки і ще двічі вперіщив мене батогом, хоча потреби в цьому не було. Нещодавно ремонтували дорогу, і навіть там, де покриття не поновлювали, дорога рясніла розсипаним щебенем. Мій погонич, знай собі, сміявся, жартував із дружиною, дітьми, звертав увагу на пейзажі обабіч дороги, а про мене геть-чисто забув. Гарний візник вів би коня так, щоб обминати щебенисті розсипи, та я про це вже навіть і не мріяв. І не дивно, що під час такої їзди дуже скоро я підчепив передньою підковою камінчик.

Якби зі мною був містер Гордон, Джон чи хто-небудь, хто знає, що таке їзда на конях, я би й трьох кроків не ступив, як вони помітили б, що зі мною щось сталося. І навіть уночі досвідчена рука через віжки відчула б, що мій крок чомусь змінився, візник спустився б з козел і дістав клятий камінь. А цей тип, знай, сміявся і правив теревені, а камінь глибше й глибше засідав поміж підковою та стрілкою.[60] Один його край був гострий, а інший — округлий, і вам кожен кучер скаже, що це найгірший з усіх каменів: гострим кінцем він натирає ногу, а круглим може будь-коли ковзнути по дорозі, і падіння тоді неминуче…

Мій візник був або підсліпуватий, або дуже недбалий; не знаю, чого мав більше, але він гнав мене з цим каменем у підкові ще добрих півмилі, аж нарешті таки помітив. Та я вже так накульгував, що не помітити цього було просто неможливо.

— Дивися, як він кульгає! — вигукнув він, помітивши мою кульгавість. — Ні, ти бачиш, нам підсунули криву шкапу! Чи є в них совість?!..

Сказавши це, він махнув віжками, ляснув батогом і крикнув:

— Гей, ти, нема чого вдавати ветерана! Дорога є дорога, і ти хоч на одній нозі скачи — зі мною цей номер не пройде.

За деякий час нам трапився фермер, який їхав назустріч на гнідому жеребці. Він зняв капелюха, вітаючись із нами, і тут же зупинився.

— Вибачте, сер, що втручаюся, — мовив фермер, — але мені здається, що вашому коневі щось заважає. Таке враження, ніби йому за підкову заліз камінь. Із вашого дозволу, гляну на його ноги. До речі, для коней дрібне каміння на дорозі — справжнє лихо.

— Ми винайняли цього коня, — пояснив мій візник. — Не знаю, що з ним сталося, але хіба так можна робити — пропонувати людям кульгаві шкапи.

Фермер спішився, намотав повід собі на руку і, не довго гадаючи, підняв одну мою ногу — ту, яка до нього найближча.

— Ну от, так і є! Там камінь за підковою, а ви говорите, що кульгавий!

Спершу фермер намагався витягти камінь голіруч, але камінь сидів, міцно затиснений між підковою й копитом.