Читати книгу - "Забудь мене, Впіймай мене, Ретта Кім"

— Йду. До тебе додому.

— Ще чого? У кого ти таким нахабою виріс? — я зміряла його поглядом.

— А таких, як ти інші не доб’ються, — знову хитра усмішка.

— Ти точно з якогось високого дерева гепнувся, — зітхнула я. — Не марнуй свій час, Стюарте, у тебе нічого не вийде. Чого ти взагалі причепився?

— Ти, як мінімум, солодко пахнеш, — задоволено промовив він. — І я Алекс.

— Я не товар. Йди шукай іншу жертву. І бажано, щоб я цього не бачила. Інакше точно розіб’ю тобі пику, — спокійно промовила я.

— А ти п’єш кров? — запитав вампір. Перехожий підозріло глянув на нього. Ще б трохи й пальцем біля скроні покрутив.

— На ціле місто прокричи й тебе в психлікарню заберуть, — гмикнула я. — Не так часто, як ви. Одного разу на місяць-два вистачає. Так, я відповіла на твоє запитання? Відповіла. Тепер зникни.

— Номером поділишся? — запитав він, нахилившись до мого обличчя. Я відновила відстань.

— Ще чого? Ти казав, що сам дізнаєшся. Ти, взагалі, чого по ночах бродиш? Роботи не маєш?

— Та ні, я працю. Продакт-менеджером у компанії батька. Але дізнався, що ви вийшли на слід вбивці. Вирішив поглянути, — він підняв руку й потягнувся до мого волосся, та я її перехопила. Він гмикнув. — Ну, раз сам, то сам. Дізнаюсь. — хлопець усміхнувся. — Ти гарно працюєш.

— Даремно стараєшся, я на компліменти не ведуся, — я відпустила його руку й попрямувала далі.

— Це теж його вина, так? — від такого питання я мало не перечепилася через власну ногу. Він що, копає під мене? — А втім, це не моя справа, так? — долетіло мені в спину. Я повернулась і глянула на нього. Він стояв і усміхався. Точно не відчепиться. Ну й нехай. Поглянемо, як багато він дізнається.

— До зустрічі, — я махнула рукою й попрямувала додому.

***

Як думаєте, чи змінить нашу героїню спілкування з Алексом?