Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

– Ото, – за хвилину продовжила лучниця, дивлячись на Ґеральта, – цікаво мені, відьмаче, шо ти зараз станеш робити? За нами Нільфгард і палаючі хащі, шо перед нами – сам бачиш. Які ж тоді в тебе плани?

– Мої плани зміні не підлягають. Перечекаю цю битву й рушу далі на південь. До Яруги.

– Ти чи без розуму, чи шо, – скривилася Мільва. – Ти ж бач, шо воно діється. Голим же оком видко, шо то не якась там наїздка свавільних банд, а війна на повну. Нільфгард разом із Верденом іде. На півдні Яругу вже напевне перейшли, напевне вже увесь Брюґґе, а може, й Содден у вогні…

– Я мушу дістатися до Яруги.

– Чудово. А шо потім?

– Знайду човен, попливу за течією, спробую дістатися до гирла. Потім корабель… Звідти ж, холера, мусять курсувати якісь кораблі…

– До Нільфгарду? – пирхнула вона. – Плани не змінилися?

– Ти не мусиш мене супроводжувати.

– Ага, нє мушу. І хвала богам, бо я смерті не шукаю. Страхатися її не страхаюся, але от шо маю тобі сказати: дати вбити себе – невелика штука.

– Знаю, – відповів він спокійно. – Маю практику. Я б не йшов у той бік, якби не мусив. Але мушу, тож – іду. Нічого мене не стримає.

– Ха! – Вона зміряла його поглядом. – Ото голос, наче хто ножем по донцю старого горнятка шкрябає. Якби імператор Емгир тебе почув, напевне у штани б напудив зі страху. До мене, варта, до мене, гуфці[23] мої імператорські, біда, біда, вже до мене до Нільфгарду відьмак човном пливе, життя і корони позбавить! Загинув я!

– Перестань, Мільво.

– Та авжеж! Саме час, аби тобі хто правду в очі сказав. Та хай мене линялий кроль вийохає, як я колись дурнішого хлопа бачила! До Емгира їдеш дівку твою витягати? Яку Емгир імператрицею хоче зробити? Яку у королів відібрав? У Емгира міцні пазури: як шось цапне – хрін випустить. Із ним королі нє справляються, а ти хочеш?

Він не відповів.

– До Нільфгарду вибираєшся, – повторила Мільва, з жалем хитаючи головою. – З імператором воювати, наречену в нього відбити. А подумав ти, шо може статися? Як дістанешся туди, як оту Цірі у палацових покоях знайдеш, усю у златі й шовках, то шо їй скажеш? Ходь, мила, за мене, шо там тобі імператорський трон, удвох у курені заживемо, на рік новий кору станемо їсти? Глянь на себе, обірванцю кульгавий. Навіть плащ та чоботи ти отримав від дріад, після якогось ельфа, шо від ран у Брокілоні помер. То знаєш, шо буде, як панна твоя тебе побачить? В очі тобі плюне, висміє, слугам накаже за поріг тебе викинути й собак напустити!

Мільва говорила все голосніше, під кінець промови майже кричала. Не тільки від злості, а й перекрикуючи галас, що оце зростав. Знизу загарчали десятки, може, сотні горлянок. На брюґґських кнехтів звалилася нова навала. Але цього разу – з двох боків одночасно. Одягнені у сині туніки із шахівницями верденці галопували греблею, а з-за ставка, вдаряючи у фланг захисників, вирвався сильний загін кінноти у чорних плащах.

– Нільфград, – коротко сказала Мільва.

Цього разу піхота з Брюґґе не мала й шансу. Кавалерія прорвалася крізь барикаду й миттєво розметала піхоту на мечах. Частина піших кинули зброю і здалися, частина намагалася утекти до лісу. Але з боку лісу атакував третій загін, ватага по-різному вдягнених, легкоозброєних вершників.

– Скойа’таелі, – сказала Мільва, встаючи. – Отепер ти розумієш, шо діється, відьмаче? Дійшло до тебе? Нільфгард, Верден і білки укупі. Війна. Як в Едірні місяць тому.

– Це рейд, – похитав головою Ґеральт. – Грабіжницький набіг. Тільки кіннота, ніякої піхоти…

– Піхота здобуває форти й гарнізони. Тамті оно дими, думаєш, від чого? З коптилень?

Знизу, від села, донеслися до них дикі, жахливі крики втікачів, яких наздогнали й вирізали білки. З дахів хат піднялися дими й полум’я. Сильний вітер просушив уже стріхи від уранішньої зливи, пожежа поширювалася блискавично.

– От, – буркнула Мільва. – За димом село піде. А ледь відбудувалися після тамтої війни. Два роки у поті чола ставили зруби, а згорять – за пару хвилин. Урок би з того взяти!

– Який? – різко спитав Ґеральт.

Вона не відповіла. Дим з палаючого села піднявся високо, досяг урвища, защипав очі, витиснув сльози. З пожежі пролунали крики. Любисток раптом став білим наче полотно.

Полонених зігнали у купу, оточили. За наказом рицаря у шоломі із чорним плюмажем вершники почали рубати й колоти беззбройних. Тих, хто падав, топтали кіньми. Кільце стискалося. Крики, які долинали до урвища, перестали нагадувати голоси людей.

– І ми маємо йти на південь? – запитав поет, красномовно дивлячись на відьмака. – Через ті пожежі? Туди, звідки приходять оці різники?

– Здається мені, – відповів із паузою Ґеральт, – що вибору в нас немає.

– Є, – заявила Мільва. – Я можу провести вас лісами на Совині узгір’я і назад до Кен Трейса. До Брокілону.

– Через палаючі ліси? Через загін, від якого ми ледь утекли?

– Певніше те, аніж шлях на південь. До Кен Трейса всього чотирнадцять миль, а я знаю стежки.

Відьмак дивився униз, на село, що гинуло у пожежі. Нільфгардці вже впоралися із бранцями, кіннота формувалася у маршову колону. Строката ватага скойа’таелів рушила гостинцем, що вів на схід.

– Я не повернуся, – відповів твердо. – Але проведи у Брокілон Любистка.

– Ні! – запротестував поет, хоча досі не повернув собі нормальних кольорів. – Я їду із тобою.

Мільва махнула рукою, підняла сагайдак і лук, зробила крок у бік коней, раптом розвернулася.

– До диявола! – гарикнула. – Надто довго й надто часто я рятувала ельфів від смерті. Нє можу зара’ дивитися, як хтось гине! Проведу вас до Яруги, шалені ви дурні. Але не південним, тільки східним шляхом.

– Там також палають ліси.

– Проведу вас крізь вогонь. Звикла.

– Ти не мусиш цього робити, Мільво.

– Певно, шо нє мушу. Ну, у сідла! Рушайте нарешті!

Не від’їхали далеко. Коні ледь рухалися у гущавині й на зарослих стежках, а дорогами вони користуватися не відважувалися – звідусіль доносився до них тупіт і брязкіт, що видавали війська на марші. Сутінки заскочили їх серед порослих кущами ярів, там вони зупинилися на ночівлю. Не дощило, небо було світлим від заграв.

Вони знайшли відносно сухе місце, всілися, загорнувшись в опанчі та попони. Мільва нишпорила по околиці. Щойно відійшла, Любисток дав волю довго стримуваній цікавості, що пробуджувала у ньому брокілонська лучниця.

– Дівчина наче сарна, – муркотів. – Ото тобі щастить на такі знайомства, Ґеральте. Струнка, зграбна, ходить, наче танцює.