Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

розповіді: наш офіцер чи дипломат чергує біля пораненого в головному уборі, бо того винесено на свіже повітря, — поранений уже конає, і будь-якої миті буде по всьому: «Я подумав: треба вернутися і приготувати речі для дезинфекції, але, диво, та й годі, тої миті, коли доктор відпустив пульс, Б*** і я, не змовляючись, може, тим, що сонце було в зеніті і лило з неба жар, ми обидва, стоячи біля лежака, поскидали кепі».

І читач чудово розуміє, що поскидали вони кепі не через сонце, ні, ці двоє твердих мужів, не знаючи слів ніжности чи смутку, вражені величчю смерти, поскидали перед нею головні убори.

Ідеал мужности не в усіх гомосексуалістів а-ля Сен-Лу такий самий, але однаково умовний і оманливий. Омана зводиться до одного: вони не хочуть усвідомити, що в підложжі почуттів, яким вони приписують інші джерела, лежить фізичний потяг. Барон де Шарлюс ненавидів жінкуватість. Сен-Лу захоплювався відвагою молодиків, сп’янінням кавалерійських атак, інтелектуальною і духовною шляхетністю чистої чоловічої дружби, коли один за одного віддає життя. Війна, залюднюючи столицю самими жінками, викликає розпач серед гомосексуалістів, і навпаки, війна — це палкий гомосексуальний роман, якщо у них стає розуму на те, аби гнати химери, і заразом настільки його бракує, щоб не зуміти розкусити їх, пізнати, звідки вони, й не осудити самих себе. Отож коли певні молодики вербувалися до війська з чисто спортивного наслідування, як того чи іншого року всі грають у «диявола», то для Робера війна ще більше стала саме тим ідеалом, до якого, як йому здавалося, він поривався у своїх мріях, куди конкретніших, але трохи отуманених ідеологією, ідеалом, що його він поділяв із тими, кого предкладав над іншими, згуртованими в суто чоловічому рицарському законі, здаля від жінок, де він міг важити головою, рятуючи власного ординарця, і померти, надихнувши фанатичною любов’ю своїх солдатів. І хоч би що крилося в його хоробрості, вона мужалася тим, що він був великий пан, а також її підпирала майже невпізнанна і висока ідея барона де Шарлюса, що чоловік на те й чоловік, щоб не мати в собі нічого жінкуватого. А втім, подібно до того, як у філософії та мистецтві дві аналогічні ідеї завдячують свою вартість лише способові свого розвитку і можуть дуже різнитися між собою, залежно від того, хто їх проголошує, Ксенофонт чи Платон — так само, беручи до уваги їхню схожість між собою як віддзеркалень однієї ідеї, я куди більше подивляв Робера де Сен-Лу, який рвався на передову в саме пекло, ніж барона де Шарлюса, який уникав носити ясні краватки.

Я розповів Роберові про мого приятеля, директора баль-бецького Ґранд-Отелю, який начебто доводив, що на початку війни у французьких полках траплялося дезертирство, яке він називав «дезерцією», ставлячи його провокування на карб прусського мілітаризму, охрещеного ним «прусським мілітан-том»; він навіть припускав, що не сьогодні-завтра у Рівбелі висадиться десант японців, німців та козаків, загрожуючи Бальбеку, і казав, що йому нічого іншого не залишиться, як «облупитися». Він уважав виїзд уряду до Бордо за надто поквапливий, заявляючи, що той даремно так швидко «облупився». Цей германофоб розповідав, сміючись, про свого брата: «Сидить у шанцях, за двадцять п’ять метрів від бошів!» — поки не опинився в таборі для інтернованих, коли з’ясувалося, що він сам бош.

«До речі, про Бальбек, ти пам’ятаєш давнього ліфтера? — спитав Сен-Лу, прощаючись зі мною, таким тоном, ніби сам не дуже знав, про кого йдеться, і розраховував, що йому підкажуть. — Він хоче завербуватися і пише мені, щоб я «втелющив» його в авіацію». Напевне, ліфтерові набридло їздити в тісній клітці ліфта, а верхотури сходів Ґранд-Отелю йому вже не вистачало. Він прагнув «здобути лички» інші, ніж лички консьєржа, бо наша доля не завше така, як ми її собі уявляємо. «Я, звичайно, підтримаю його прохання, — сказав мені Сен-Лу. — Сьогодні вранці я навіть переконував Жільберту, що літаків ніколи не може бути забагато. Завдяки їм ми завше побачимо, що там снує супостат. Це позбавить його переваги раптового нападу, несподіванки, найкращим військом буде чи не те, яке матиме найкращі очі».

Кілька днів тому я вже стикався з цим ліфтером-авіатором. Він заговорив зі мною про Бальбек, і я, цікавий знати, що він міг сказати про Сен-Лу, навів розмову на нього, спитавши, чи це правда, що барон де Шарлюс, як мені казали, виявляв цікавість до молодиків тощо. Ліфтер, начебто, здивувався, він про це не знав нічогісінько. Зате він напався на багатого молодика: той жив із коханкою і трьома друзями. Оскільки він валив усе на одну купу, а від барона де Шарлюса я вже чув, пригадується, у присутності Брішо, цілу промову про те, що той ніякого біса в цьому не тямить, я сказав ліфтерові, що він, мабуть, помиляється. Тоді він спробував розвіяти мої сумніви переконливішими доказами. Подруга молодого багатія мала доручення розбуркувати молодиків, і вони жирували всі разом. Отже, барона де Шарлюса, найбільшого експерта в цій матерії, введено в оману, а все тому, що істина — це щось часткове, потаємне, непрогнозоване. Боючися скотитися до рівня буржуа, побачити шарлізм там, де його немає, ліфтер випустив з уваги цю обставину — розбуркування, яке проводить жінка. «Вона частенько забігала до мене, — похвалився мені він. — Але одразу бачила, з ким має справу, я відмовлявся навідріз, мене на цей калабалик не підіб’єш; я казав їй, що мені це страх не подобається. Якщо будеш нескромним, піде поголос, і тоді вже не знайти тобі місця ніде». Останні міркування звели нанівець його перші доброчесні заяви, оскільки виходило, що ліфтер може поступитися, якщо переконається, що все буде зберігатися в таємниці. А Сен-Лу тільки цього й треба. Цілком можливо, що згаданому багатому молодикові, його коханці та друзям усе-таки щастило доскочити свого, бо ліфтер надто широко наводив їхні розмови з ним у зовсім іншу пору, а таке буває рідко в разі категоричної відмови. Наприклад, багатієва амантка приходила до нього, аби познайомитися з посильним готелю, його другом. «По-моєму, ви його не знаєте, вас у той час тут не було. Вона мала на увазі Віктора. Звичайно, — додав ліфтер, з таким виглядом, ніби посилався на якісь непорушні й, сказати б, неписані закони, — важко відмовити товаришеві, людині як-не-як бідній». Я згадав, як мене в останні дні перед моїм від’їздом із Бальбека запрошував до себе вельможний друг того багатія. Хоча це, звісно, ще нічого не означало, запрошення було продиктоване звичайною ґречністю.